Мюнхен

Пауль пiднявся по вистелених килимовою дорiжкою сходах з камiнними сфiнксами, завагався, потiм повернув лiворуч у порожнiй коридор. Його кроки вiдлунювали вiд камiнноi пiдлоги, зелених тинькованих стiн, склепiнчастоi стелi. Дверi з обох бокiв коридору були зачиненi. У середнiй частинi коридору розмiщувався туалет. Вiн увiйшов та ввiмкнув свiтло. Вiдбиття в дзеркалi над рукомийником налякало його: похила, злодiйкувата, пiдозрiла для будь-кого особа. Вiн для таких справ не придатний. Хартманн зайшов до кабiнки, замкнув дверi й сiв на край унiтазу.

Шановний мiстере Чемберлене! Пiд час нашоi бесiди я ще раз сказав серу Горесу Вiлсону про мое остаточне рiшення…

Усього було десь сiм абзацiв, деякi великi. Загальний тон був войовничим: чехи зволiкають, iхнi заперечення проти негайноi окупацii нiмцями Судетiв мають надуманий характер i взагалi Прага намагаеться «розпалити загальну вiйну». Останне речення, яким так пишався Вайцзеккер, не давало особливоi надii на мир:

Лишаю на Ваш розсуд, чи у свiтлi вказаних фактiв Ви вважатимете за доцiльне докладати зусиль, за якi я Вам ще раз щиро дякую, аби спонукати уряд в Празi ухвалити розумне рiшення в останню хвилину.

У кiнцi друкованого на машинцi листа – недбалий пiдпис Адольф Гiтлер.

До кабiнету Вайцзеккера Хартманн дiстався тiеi митi, коли фрау Вiнтер усе замикала, збираючись додому. На нiй був модний капелюшок з широкими крисами. Вона здивовано витрiщилася на Пауля:

– Гер Хартманн? Статс-секретар досi в канцелярii.

– Знаю. Менi незручно просити вас… я б не просив, якби це не було так важливо.

– Про що?

– Не могли б ви швиденько зробити копiю цього документа?

Вiн показав iй листа з пiдписом. Очi в неi розширилися. Вона зиркнула лiворуч i праворуч по коридору, повернулася, вiдiмкнула дверi й увiмкнула свiтло.

Вона впоралася за п’ятнадцять хвилин. Хартманн стояв на вартi в коридорi. Вона не промовила нi слова, поки не закiнчила.

– Схоже, вiн мае твердий намiр почати вiйну, – сказала нiби мiж iншим, не вiдвертаючись вiд друкарськоi машинки.

– Так. А англiйцi своею чергою хочуть уникнути ii. На жаль.

– Ось. – Вона витягла з машинки останню сторiнку. – Ідiть.

Коридор ще був порожнiй. Пауль хутко пройшов увесь шлях назад i щойно дiйшов до останнього прольоту сходiв до вестибюля, як помiтив фiгуру в чорному мундирi СС, що поспiшала до нього по мармуровiй пiдлозi.