Мюнхен

Голова штурмбаннфюрера Зауера, працiвника особистого кабiнету Рiббентропа, була опущена; якусь мить Хартманн зважував можливiсть уникнути зустрiчi, але Зауер пiдвiв погляд й упiзнав його. Есесiвець здивувався.

– Хартманн?

Офiцер, який був приблизно ровесником Пауля, мав якесь знебарвлене обличчя, бiляве волосся, блiду шкiру, ясно-блакитнi очi.

Не знаючи, що вiдповiсти, Хартманн пiдкинув руку:

– Хайль Гiтлер!

– Хайль Гiтлер! – машинально вiдгукнувся Зауер. Але потiм пильно подивився на спiврозмовника.

 – Хiба вам не належить бути в британському посольствi?

– Саме туди йду.

Хартманн збiг по останнiх схiдцях i поквапився до головного входу.

Зауер навздогiн йому гукнув:

– Бога ради, Хартманне, не барiться! Доля рейху на кону…

Пауль був уже на вулицi й вiддалявся вiд будiвлi. Йому ввижалося, нiби Зауер бiжить за ним, окликае, вихоплюе пiстолет, наказуе зупинитися й вивернути кишенi, знаходить записник. Пауль наказав собi заспокоiтися. Вiн третiй секретар Англiйського департаменту, вiдповiдальний, зокрема, за переклад.

Наявнiсть у нього копii офiцiйного листа британському прем’ер-мiнiстровi, що в будь-якому випадку опиниться в Лондонi менше нiж за годину, навряд чи зрада. Вiн щось придумае. Як i в усiх iнших ситуацiях.

Вiн подолав п’ять дуже вичовганих камiнних сходинок до входу до британського посольства. Інтер’ер великого портика освiтлювався однiею тьмяною лампочкою. Залiзнi дверi були замкненi. Вiн натиснув на кнопку й почув десь усерединi будiвлi дзвiнок. Звук завмер.

Така тиша! Вона панувала навiть у найбiльш фешенебельному з великих берлiнських готелiв «Адлонi», що стояв на протилежному боцi вулицi. Здавалося, усе мiсто затамувало подих. Аж от вiдсунулися засувки та клацнув замок. З-за дверей з’явилася голова молодоi людини.

Пауль сказав англiйською:

– У мене термiнове послання з рейхсканцелярii, яке я маю подати до власних рук пословi або першому секретаревi.

– Авжеж. Ми на вас чекали.

Хартманн увiйшов за ним, пiднявся на другий поверх до iмпозантноi приймальнi заввишки на два поверхи, з овальним скляним дахом.

Спорудив будiвлю в минулому столiттi один знаменитий залiзничний магнат, який незабаром збанкрутував. Скрiзь панувала атмосфера бучного несмаку: не однi, а двое сходiв з порцеляновими балюстрадами вели нагору попiд протилежними стiнами й зустрiчалися в центрi. Лiвим прольотом з легкiстю Фреда Астера спускався високий худорлявий чоловiк – дендi в смокiнгу з червоною гвоздикою в петельцi.