Діамант Раджі=The Rajah’s Diamond

– Любий Гаррi, – вiдповiла ледi Ванделер, звучи його на iм’я, мов дитину чи хатнього слугу, – вам дуже добре вiдомо, що ви нiколи нi за яких обставин не виконували того, що вам казав генерал. Ви, правда, зауважите, що i я така сама. Але тут iнша рiч. За цiлий рiк непослуху жiнка заробить собi прощення, скорившись один раз найслушнiшоi митi, а по-друге, нiхто ж не одружуеться зi своiм особистим секретарем. Я сумуватиму за вами, та оскiльки ви вже не можете зоставатися в домi, де вас образили, я зичу вам щастя i обiцяю вичитати генераловi за його поведiнку.

Гаррi втратив самовладання, з очей йому закапали сльози, i вiн з лагiдним докором подивився на ледi Ванделер.

– Панi, – проказав вiн, – що та образа? Мене мало обходить, якщо хто й справдi не може простити такого дрiб’язку, але втратити друзiв, розiрвати зв’язки приязнi…

Гаррi не доказав, захлинувшись надмiром почуттiв, задушившись риданнями.

Ледi Ванделер з цiкавiстю глянула на нього. «Цей дурник, – думала вона, – втовкмачив собi в голову, що закоханий у мене.

А чом би йому не стати з генералового моiм служником? Вiн добрий, люб’язний, розумiеться на уборах; крiм того, це порятуе його з бiди. Все ж вiн надто гарненький, щоб його вiдпускати».

Увечерi вона поговорила з генералом, який уже трохи соромився свого миттевого шаленства, i Гаррi перевели на жiночу половину, де почалося для нього справжне раювання. Вiн найелегантнiше вдягався, носив у петлицi вишуканi квiти, мiг тактовно й люб’язно розважити гостя.

Вiн пишався своiм служiнням вродливiй жiнцi, доручення ледi Ванделер були йому нiби знаками прихильностi, його тiшило нахвалятись перед iншими чоловiками, що зневажливо глузували з нього, своiм становищем чи то покоiвки, чи то модистки. Вiн не замислювався над оцiнкою свого iснування з погляду моралi. Нечестя, на його думку, були властивi самим чоловiкам, а проводити своi днi з гарненькою жiнкою i перейматися здебiльшого тiльки ii прикрасами – однаково, що жити на зачарованому островi, заховавшись вiд життевих бур.

Одного ранку Гаррi зайшов до вiтальнi й почав стиха награвати на пiанiно. В другому кiнцi покою ледi Ванделер трохи заголосно розмовляла зi своiм братом Чарлi Пендрагоном, пiдстаркуватим молодиком, що дуже кульгав на одну ногу i взагалi вже звiвся на пси, шукаючи розваг. Секретар, на якого вони й уваги не звернули, не мiг не чути iхньоi бесiди.

– Коли ж, як не сьогоднi? – казала ледi. – Треба зробити сьогоднi, одразу й назавжди.