Острів Скарбів / Treasure Island

Кажуть, боягузливiсть заразлива. Але суперечки i сварка, навпаки, можуть породити й велику смiливiсть. Отже, вислухавши всi розмови селян, моя мати раптом виголосила цiлу промову. Вона заявила, що не хоче втрачати грошi, якi належать ii осиротiлому синовi.

– Якщо ви всi боiтеся, – сказала вона, – то Джiм i я не з таких. Ми повернемося тiею ж дорогою. Сором вам, таким здоровенним чолов’ягам з курячими серцями! Ми вiдкриемо ту скриню, хоч би це коштувало нам життя… Буду дуже вдячна, якщо ви дозволите взяти вашу сумку, мiсiс Крослi: ми принесемо в нiй нашi законнi грошi.

Я, звичайно, заявив, що пiду разом з матiр’ю, i, звичайно, всi закричали, що ми божевiльнi. Але навiть i тодi жоден з чоловiкiв не наважився нас супроводити. Все, що вони зробили, – це дали менi заряджений пiстолет на випадок нападу та обiцяли, що триматимуть напоготовi осiдланих коней, щоб ми могли втекти, якщо розбiйники нас переслiдуватимуть. А один юнак поiхав верхи до лiкаря по збройну допомогу.

Шалено калатало мое серце, коли ми удвох вночi вирушили в цю небезпечну путь.

Повний мiсяць уже сходив у небi i червонуватим свiтлом проглядав крiзь туман. Це змусило нас ще бiльше поспiшати, бо ясно було, що поки ми повернемось, буде вже видно, як удень, i мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми пiд парканами, але нiчого не помiтили, що могло б посилити наш страх.

Нарештi, на превелику нашу радiсть, дверi «Адмiрала Бенбоу» зачинилися за нами. Вiдразу ж я засунув засув. Хвилину ми постояли в темрявi, вiддихуючись, самiтнi в цьому будинку, де лежало тiло мертвого капiтана.

Потiм моя мати взяла свiчку в буфетi, i, тримаючись за руки, ми рушили до загальноi кiмнати. Капiтан лежав, як ми його й залишили, на спинi, з розплющеними очима, вiдкинувши одну руку.

– Опусти штори, Джiме, – прошепотiла мати. – Вони можуть пiдглядати… А тепер, – вела вона далi, коли я опустив штори, – нам треба знайти ключа вiд скринi… Та от хто ж тiльки наважиться доторкнутись до покiйника…

І вона навiть схлипнула при цих словах.

Я вiдразу став навколiшки. На пiдлозi бiля руки капiтана лежало маленьке паперове кружальце, вимазане з одного боку чимсь чорним. Я не сумнiвався, що то й була чорна мiтка. Взявши в руки папiрець, я побачив, що на другому його боцi написано дуже гарним почерком коротке послання: «Маеш час до десятоi години вечора».

– Вони прийдуть о десятiй, мамо, – сказав я.

І в ту ж мить почав бити наш старий годинник.