Еге ж…

Цiкавiсть, пiдiгрiта адреналiном, змусила обережно розгорнути водоростi… Серце закалатало так, нiби приготувалося вистрибнути з грудей аби втекти безвiсти. Холодний пiт цiвочками стiкав по голiй спинi, i, великими краплями вкрив розпашiле лице. Вiн закривав та вiдкривав очi, щипав себе. Вона не зникала. Залишалася лежати в якiйсь непристойно вiдвертiй позi.

Мiсячне сяйво та першi спроби свiтанку сонця додали таемничостi. Його наповнило вiдчуття неприкритоi «солодкоi» загрози. Вiдверта краса заворожила i нiби кликала до соромiцьких випробувань.

Вiн безуспiшно намагався вiдповiсти на своi ж питання: «Що зi мною? Хто вона?» Розум чинив спротив, а непiдвладне перемагало, штовхало до невiдомоi прiрви, примушувало його до жаху i безумства. Всi заборони раптом зникли, залишилася тiльки ii зваблива невiдомiсть. Вiн насмiлився доторкнутися. Вiдчув гладеньку, вологу шкiру, волосся… Воно переплелося з водоростями i ледь прикривало маленькi, налитi груди, залишаючи назовнi соски. Раптом вiн почув слова дуже сумноi пiснi, спiваноi тоненьким жiночим голоском: «Мене мати породила, нехрещену схоронила…»

Неначе вiд удару струму вiдсмикнув руку.

– Нежива! Невже я? Я… Я не хотiв. Я… Може штучне дихання? Та це ж не…

Вона нiби у вiдповiдь посмiхнулася, поволi вiдкрила очi. Великi, чорнi, бездоннi… Перша поцiлувала його, в засос – мокрими, холодними i водночас нестримними вустами, намагаючись забрати залишки його свiдомостi солодким, липким язичком. Не iснувало нiчого, окрiм неi. Та вiн спромiгся не переступити заборонену межу, за якою була невiдомiсть.

Петру забракло повiтря. Вiн вiдсторонив ii вiд себе.

– А ти часом не Чугайстер? – пристрасно дивлячись на Чорта, несподiвано запитала незнайомка.

Петра огорнув невимовний жах. Волосся на головi стало дибки, очi округлилися, але вiн знайшов в собi сили вiдповiсти.

– Н-нi. Я Ч-ч-чорт. Петро Чорт. Ч-ччи я схожий на Чугайстра? – запинаючись, прошепотiв Петро.

– Нiби так. Борода он яка. Скiльки ти вже тут рибалив? – продовжувала зводити з розуму письменника мокра красуня.

– Нема в мене нiякоi… бороди i зросту я нормального, – невпевнено промурмотiв Чорт, хоча помацав свое пiдборiддя тремтячими руками.

– Жартую. А ти симпатичний блондинчику i окуляри тобi до лиця. А в твоiх волошкових очах я хочу втопитися…Заспокойся, – лагiдно промовила русалочка i нiжно провела кiнчиком хвоста по його брудним ногам. – І тiло в тебе ладне. Знiми свiй одяг. Запацьорився ти з цiею рибалкою. Я його виперу.