Еге ж…

Буде чистим-пречистим.

– Не треба, – майже благав Петро.

– Добре, як скажеш любчику. А в тебе е гребiнець?

– Нема. Я тебе можу розчесати своiми пальцями.

– Розчеши. Розчеши мене, красунчику.

Чорт, тремтячими руками, замiсть розчiсувати, просто гладив iй скуйовджене волосся.

– Любий, який ти вправний, якi нiжнi в тебе в руки…

Петро трохи оговтався, руки вже не тремтiли. «Розчiсування», як на диво, його заспокоiло.

– Чого тобi боятися Чугайстра? Вiн iсть мавок, а ти русалка, – вже впевненiше продовжив розмову Чорт.

– Не вгадав. Я не русалка i не мавка. Я – Настуня, – заявила красуня, – Захочу, буду ким завгодно…

Опiсля, не в змозi нi наполягти, нi стримувати себе, тiльки спостерiгав за тим, як вона вистрибнула з човна. Вже з води, на прощання, помахала рукою i зникла.

Несказанi Настунею слова, вiдчеканились в його свiдомостi: «Коханий!.. Тепер ти мiй! Якщо тут тобi буде завтра, чекай, на цьому мiсцi…»

* * *

В човнi не було жодноi рибини. Тiльки порвана, забруднена мулом сiтка, непотребом, лежала пiд його ногами.

Та ще мокрий рюкзак з речами…

Чорт перевiв погляд на своi бруднi руки, якi втомлено лежали на бортах човна. Вони, виявляеться вже не десь далеко, а поряд. Спробував ворухнути пальцями. Пальцi, переплетенi водоростями, неохоче йому пiдкорилися. Деякi, найдовшi стеблинки, в перших променях свiтанку, як йому здалося, були дуже схожi на русявi волосинки. Через силу пiдняв своi руки i почав звiльняти вiд водоростей. Потiм перехилився через борт, занурив iх у прозору воду.

Подивився на долонi. Вони виблискували чарiвним свiтлом золотавих кружалець луски. Потер iх одна об одну, змиваючи бруд разом з вiдблисками нiчноi пригоди. Золотавi кружальця вкрили собою пурпурову поверхню озерця, утворивши невеличкий килимок, бiля борту човна, на якому вималювалося дуже знайоме, усмiхнене дiвоче обличчя. Петро зачерпнув пригорщу води разом з килимком. Тепер воно було в його долонях. У нього не залишилося сумнiву, хоча вiн вiдмовлявся вiрити своiм очам, але це була дiйсно… Дiвчина з риб’ячим хвостом. Вона змовницьки пiдморгнула.

Чорт почув знайомий голос, вiд якого по тiлу побiгли мурахи. Руки затремтiли i вода крiзь пальцi стекла йому на колiна. За мить образ зник. Перед ним знову були золотавi вiдблиски луски. Зачарований цим мерехтiнням, вiн незчувся, як почав знову говорити сам до себе. Слова, несказанi Настунею, перетворилися на шепiт його пересохлих губ:

– Коханий!..