Ворог, або Гнів Божий

Генерал починав у контррозвiдцi ще за часiв Андропова. В тi далекi роки вiдповiдальним за полювання на iноземних шпигунiв всерединi Радянського Союзу було Друге головне управлiння КДБ СРСР. Бульдог пропрацював у першому вiддiлi цього управлiння, яке займалося агентами, що йшли з самого серця капiталiстичноi зарази, тобто зi США. Далi був Афганiстан, Нагiрний Карабах, Африка, короткий перiод на початку 90-х, коли вiн вирiшив зайнятися бiзнесом, i стрiмке повернення до Киева, де вiн зайняв кабiнет на Володимирськiй, аби тепер змiнювати лишень поверхи, але нiяк не будiвлю.

В його складнiй долi не залишалося мiсця для життевих радощiв, компромiсiв та улесливих слiв. Вiн не вмiв подобатися усiм, бо нiколи не знав, що таке зрада, лицемiрство, пiдлабузництво. Скiльки разiв його хотiли зжити з цього свiту, пiдставити, звинувати, але вiн завжди залишався на плаву, бо умiв розпiзнати ворога ще до того, як той ворог усвiдомлював свою роль у грi проти Бульдога.

У груднi минулого року генераловi виповнилося шiстдесят п’ять, але його очi, сповненi енергii та бажання служити своiй батькiвщинi, свiдчили про те, що вiн не збираеться на заслужений вiдпочинок.

Вiн був сповнений намiрiв вiдправити на пенсiю тих молодших, амбiтних та хитрих, якi час вiд часу намагалися ставити в його колеса своi сухi палицi, що переломлювалися, наче хворостинка пiд натиском сильного, безжалiсного вiтру.

Генерал зустрiв нас своiм звичним мовчанням i таким знайомим похмурим, сконцентрованим поглядом.

Ми стояли на порозi його будинку, наче слабкi, iнфантильнi переростки, якi ще вiрили в чудо. Проте вiн, наш старший, знав напевно, що чуда не буде, а будуть муки для Тетянки i психiатрiя для Марини.

Ми увiйшли в дiм. Генерал iшов попереду i махнув нам рукою, що означало, аби ми слiдували за ним. Ми так i зробили.

У його вiтальнi було затишно. Горiв камiн та грала тиха музика. То був Назарiй Яремчук, якого генерал знав особисто. Наш старший вимкнув музику, запропонував нам сiдати, i ми зайняли мiсця за великим столом.

Непомiтно з’явилася домогосподарка, яка швиденько накрила на стiл. За лiченi хвилини перед нами стояли закуски, графин з морсом та двi пляшки горiлки. Генерал сам вiдкоркував одну з них й наповнив нашi чарки.

– Вiчна пам’ять тобi, Андрюшка! – сказав вiн i випив.

Ми слiдували його прикладу.

Мовчання наше не затягнулося на довго. Слово взяв генерал.

– Значить, кажеш, «Привет из Новороссии»? – запитав вiн мене.