Війни художників

– Як хочете, Лаврентiю Павловичу, як хочете, я не маю заперечень, – швидко погодився Герасимов, поквапливо закивав головою.

– Добре, тодi, може, якось запрошу ii покавувати. Але до справи. Скажи менi, що там за делегацiя нiмецьких художникiв у нас?

– Виставка. Дуже серйозна, пiд патронатом Рiббентропа. Вiдбирали картини за участю самого Гiтлера. На травень заплановано вiзит у вiдповiдь. Виставка радянського декоративного мистецтва, – зiтхнув Герасимов.

– Хто керуе цим заходом?

– Наш художник Микола Гущенко.

– Що за один? – запитання Берii сипались одне за одним.

– Говорю ж вам, товаришу Берiя… Художник. Останнiм часом жив у Парижi. А до того у Берлiнi.

У Берii округлилися очi.

– А вiн часом не шпигун?

– Не знаю, Лаврентiю Павловичу. Сигнали на нього були. Але у Францii вiн малював Поля Елюара й iнших друзiв СРСР…

– Якi сигнали? – зацiкавлено запитав Берiя, вiдсьорбуючи каву.

– Вiн працював не в ключi соцреалiзму. Його у нас навiть називають «французом». Бiльше того, якось приходили вашi люди i цiкавилися його лояльнiстю, говорили, що мають iнформацiю про його зв’язок з украiнськими нацiоналiстами.

Ми збиралися виключити його зi спiлки…

– І така людина в тебе керуе виставкою? – Берiя, спираючись на долонi, пiдвiвся над столом. – Це меншовицька короткозорiсть! За таке доведеться вiдповiдати!

– Лаврентiю Павловичу, як ви можете! Ми пильнуемо… Завжди… А як же iнакше! Вiдразу доповiдаемо куди слiд, в органи… Але тодi менi зателефонував ваш заступник, Меркулов, здаеться, i наказав дати Гущенковi спокiй.

Бiльше того, просив допомогти з квартирою. Ми дали йому комуналку. Ви краще розберiться мiж собою! – спалахнув Герасимов. Його обличчя покрилося червоними плямами, чоло рясно спiтнiло. Додав примирливо: – Я тут нi до чого.

– Меркулов? Чорт зна що. Ну добре, я розберуся з цим лайном. Бувай.

Берiя встав, махнув рукою i швидко вийшов. За дверима загупали чоботи кiлькох людей. За хвилину за вiкном загуркотiв i вiд’iхав чорний урядовий ЗІС.

– Товаришу Герасимов, товаришу Герасимов! Олександре Михайловичу! – голос секретарки вивiв його зi стану зацiпенiння, Лiлiя Гофман дивилася на нього крiзь товстi скельця окулярiв надприродно великими сiрими очима. – Товариш Саркiсов сказав, що завтра товариш Берiя хоче запросити мене на каву.

Герасимов стенув плечима – «на каву». Розвiв руками i вiдвiв погляд убiк. За час вiзиту Берii, здавалося, вiн постарiв на сто рокiв. Йому шкода було секретарки.