Вирій загублених душ

Навряд чи молодик мав чiткий план, однак Аня уподобала саму iдею. Тим паче що десь у Парижi можна було б спробувати вiдшукати слiди прадiда, полковника царськоi армii, який у вiсiмнадцятому роцi емiгрував за кордон. Щоправда, для цього потрiбно було спершу навiдатися до батька, який так само жив в Уманi, але стосунки з ним не склалися. Мати, за чоловiком Курилець, а у дiвоцтвi – Морар, – пiд час розiрвання шлюбу вiдвоювала в чоловiка через суд частину приватного помешкання, зведеного родиною на останнi кошти кiлька рокiв тому.

А от щодо Італii, то потрiбно було докласти чимало зусиль, аби не залишитися тут назавжди. Це ж, певно, мала бути б цiла наука – як не вийти замiж за iталiйця. Аня з ii яскравою зовнiшнiстю чи не щодня отримувала пропозицii вiд чоловiкiв.

Отож бо.

У жилах родини Морарiв тече гаряча кров. Роми, цi довiчнi мандрiвники i авантюристи, вмiють i приваблювати, i вiдштовхувати. Це вже як iм заманеться. Їхня релiгiя – свобода. Вони обожнюють небо та незгасну ватру.

Пiдстаркувата Європа довго мудрувала, звiдки ж упав на ii голову цей неприкаяний дикий народ. Так i Сильвiо Контi зi своiм тугим гаманцем довго мандруватиме поруч – допоки Аня того хотiтиме. Навiть розумнi чоловiки стають дурнiшими, коли спiлкуються з красивою жiнкою, а цей – тим бiльше. Схоже, що на порозi старостi мирськi пристрастi Сильвiо не вляглися.

Дiсталися Риму швидко. В готелi взяли окремi номери. Збираючись до ресторану на вечерю, Аня скористалася французькими парфумами, якi iй подарував пiдстаркуватий шанувальник, i з насолодою поринула в розваги.

Усе було так, як задумали: i знайомство з вiчним мiстом, яке розпочали з Колiзею, i огляд пам’яток епохи бароко з вiдвiдуванням фонтану Тревi й Іспанських сходiв, i прогулянка нiчним мiстом. Сильвiо успiшно впорався з роллю чичероне. Але спершу поснiдали. Поласувати рiзноманiтними солодощами досхочу було заповiтною дитячою мрiею Анi. Уже бiля французького кафе запах ванiлi i шоколаду забив iй памороки.

– Скiльки рокiв твоiм дiтям? – запитав Сильвiо, коли офiцiант прийняв замовлення.

– Їм по десять. Це близнючки, – вiдповiла жiнка.

– А чоловiк?..

– Ми розлучилися.

– Менi теж не вдалося зберегти свою сiм’ю, – мовив чоловiк i навiщось пересунув вазочку на iнший край стола. – Посилатимеш додому якiсь речi?

– Та хотiлося б, але поки що з грошима негусто.

Вона замислилась.

Анин покровитель не намагався перервати ii думки.