Вирій загублених душ

А далi все одно довелося б досить довго йти пiшки на кiлометровiй висотi над рiвнем моря. Це називалося «сходженням на Великий Конус».

Мовчазний Сильвiо дибав неквапно, що було цiлком зрозумiло для чоловiка такого вiку – йому було вже, мабуть, шiстдесят з гаком. Нарештi перед подорожуючими вiдкрився величезний кратер, завбiльшки з киiвський Майдан Незалежностi. Гiрськi схили чорнiли пiд скам’янiлою лавою. Далi вiдкривався вид на Неаполiтанську затоку.

– Везувiй – древнiй, але дiючий вулкан. Час вiд часу його жерло закорковуеться, – зазначив чоловiк, пiдтримуючи молоду жiнку за лiкоть.

 – А потiм вибухае, викидаючи велику кiлькiсть лави, попелу, пiску i газiв.

Його молода супутниця завмерла, уявивши собi цю картину.

Анин гнiв минувся. Коли вони iз Сильвiо сiдали у «Фiат», щоб повертатися назад, вона з жалем подивилася на своi натертi пiд час сходження ноги й раптом усвiдомила, що в цей лiтнiй сезон не мае анi зручного взуття, анi легкого одягу. Не захопила iз собою в Італiю навiть сонцезахисних окулярiв i головного убору, щоб уберегтися вiд теплового удару.

Наступну сторiнку свого життя потрiбно було розпочинати з нового та повного обладунку.

II

Сильвiо з’явився наприкiнцi наступного тижня. На ньому був свiтлий костюм з яскравою краваткою, на руцi виблискувала золота каблучка. Вiн привiтався з Анею, як зi старою знайомою, i запитав, не звертаючи уваги на докiрливий погляд Джини:

– Вам сподобалася наша подорож до Везувiю? Я запрошую вас на екскурсiю до Риму.

Там придбаемо подарунки для вашоi малечi.

У дорогу вирушили надвечiр, коли з моря повiяв свiжий вiтерець. Вiн приглушив i без того ледь вiдчутний коктейль запахiв квiтучих апельсинових дерев i жасмину. Подорож трапилась, як то мовиться, пiд настрiй. Інколи для щастя достатньо бувае гарноi погоди. Видався саме такий день. Жiнку охопило почуття душевного пiднесення, коли все складаеться чудово, будь-яка робота йде до рук, а поставленоi мети можна досягти на одному диханнi. Молода покоiвка приваблюе цього старого казанову – то нехай! Вiн ще не знае, з ким мае справу.

Анi пригадалася старовинна циганська пiсня: «Любиш…губиш – все одно.» Італiйська пристрасть, циганський шарм, потiм легкий смуток за Парижем…

Кажуть, Рим виглядае бiльш провiнцiйним, анiж Дiжон або Ам’ен. Насправдi Аню тягнуло до сусiдньоi Францii, де було бiльше можливостей. Про вигоди життя в цiй краiнi досить красномовно розповiдав iй колишнiй однокурсник Григорiй Фiшман.