Любов іншого виміру

– «Вона не дурна, хитра та пiдла, а виглядае так, щоб чоловiкам було видно, якого вона фаху», – зрозумiла Олена.

Глава 5

Дiвчата сидiли на верандi. Олена вгледiлась у Лiдинi очi, i у неi защемiло на серцi. Їi весела, життелюбна подруга геть змiнилася: схудла, змарнiла, пiд порожнiми очима виникли синцi. Здавалося, самоi Лiди немае, а напроти Олени сидить лише ii фiзична оболонка.

– Як ти себе почуваеш? – порушила тишу Олена.

– Шо? – наче раптом прокинулась Лiда. – Шо ти сказала? А у тебе случайно нема сигарет?

– Нi, ти ж знаеш, я iх не купую, не хочу звикати до курiння, – нагадала Олена.

– А! Всегда можна кинути, – байдуже заперечила Лiда.

– Так, кинути легко, деякi люди кидають курiння дуже часто, – посмiхнулася Олена, намагаючись хоч якось розважити подругу.

Та думки Лiди були десь далеко, якщо взагалi були.

– Лiдо, ти зробила аборт? – не витримала Олена.

– Да, я все тобi розкажу, та менi щось важко начати… Менi нiчого не болить, та я якась наче висосана, пуста…

– Розповiси iншим разом, а зараз я пiду, а ти поспи, вiдпочинь, – i, огорнувши Лiду спiвчутливим поглядом, Олена пiдвелася зi стiльця, збираючись iти.

– Нi, нi! Не йди. Я хочу все тобi викласти, все, як було. Менi це нужно! Щас… щас, зберусь з мыслями…

Олена зазирнула у спустошенi очi подруги i сiла. Знову гнiтюча тиша. Раптом Оленi примарилось, що ця тиша ожила i забринiла вiд болю. – «Хiба таке бувае? Та що за день сьогоднi такий?» – i, немов струшуючи з себе жахливого, смертоносного павука, пересмикнула плечима, задумалась.

Дiвчата не помiтили, як почорнiло небо, а в повiтрi нависла напруга. Збиралася сильна злива.

Зненацька сонячний промiнь прорвав суцiльну сiрiсть важких хмар, висвiтливши майже фантастичне довкiлля: барви погустiшали, дерева, кущi i трави набули насиченого iдко-зеленого кольору. На мить пострiл блискавки перетворив позеленiвший свiт на ослiплююче-бiлий. Небом покотився грiм. По садку гайнуло рiзким вiтром, гiлки дерев та кущiв дружно заверещали, i перша краплина дощу влучила Оленi в обличчя.

– Так от, – нарештi заговорила Лiда, – вчора утром ми з мамою приiхали в больницю. Мама з кимсь розмовляла, потiм мене повели… Я помилась i менi видали влажну дiркату сорочку. Я так замерзла, зуб на зуб не попадав!… Кстати! – i раптом Лiда зiрвалася зi стiльця, а за мить повернулася з якимсь зiм’ятим папiрцем у руках.