Любов іншого виміру

«Нi, нi! Цього не може бути! Нi!» – як у латиноамериканському телесерiалi заграною платiвкою закрутилося у головi.

Мiж тим сутiнки погустiшали i чудовi пахощi нiчноi фiалки просякнули повiтря наскрiзь. Олена вдихнула на повнi груди. Повз неi, майже торкнувшись ii плеча, прослизнув величезний кажан. Хором застрекотiли коники, забулькотiли жаби у вологiй травi. Вiдчувши лоскiтливе тертя оксамитового вушка об ногу, Олена посмiхнулася.

– Василько, теж злякався? – спитала свого котика.

– Няя! – нiби пiдтвердило ласкаве звiрятко.

– Ходiмо у хату, малий, – проворкувала Олена горлицею.

Вона зрушила з мiсця, пiд босою ногою розчавилося щось волого-слизьке.

– Який жаль! Мабуть, це равлик! – зiтхнула Олена i пiшла спати.

Тiло Олени намагалося заснути, та активно працюючий мозок заважав. – « Ну як таке може бути?» – настирно сiпала мозок думка. – «Ще й як може! Не тобi дивуватись, вiдьмо. Краще згадай про своi несподiванi очi!» – раптом порадив у ii головi хрипкий голос, сповнений зневаги.

І Олена згадала… згадала похорон свого батька… Це було три роки тому.

Батько виглядав байдужим i зовсiм чужим на святi Смертi, влаштованому на його честь.

Того страшного дня, порозкидавши то тут, то там веселi зеленi галявини у червоних тюльпанах, у мiсто увiрвався сонячний травень. Тому i на цвинтарi розквiт бузок i пустотливо цвiрiнчали горобцi… Олена не плакала, а лише торкнулася холодного, скам’янiлого чола батька долонею… На серцi тужно занило: iй здалося, що ii безжально кинули у чорну безодню Журби.

Чомусь Олена пригадала, як вона малою дiвчинкою, граючись у садку, тикнула пальчиком порожню ляльку метелика i, зруйнувавши ii, почула шелесткий хрускiт.

На цвинтарi, стоячи бiля домовини батька, Олена знову почула цей ледь чутний хрускiт. Такоi бринкоi жахом самотностi, як у ту особливу мить, вона не вiдчувала нiколи ранiш. Їй спало на думку, що життя i смерть – безглузда комбiнацiя i, якщо смерть iснуе насправдi, не варто жити. Який сенс жити за умови, що смерть рано, чи пiзно вирве душу з обiймiв життя? Заради своiх дiтей, що теж помруть?… Щось тут не так, зовсiм не так, тому спостерiгаючи, як вбивають цвяхи у вiко домовини, Олена раптом страшно, на весь цвинтар, закричала:

– Цього не може бути, татко! Ти не можеш померти!

Дивно, але всiм здалося, що з домовини долинае стогiн.

Домовину розкрили, хтось смiливий, взяв небiжчика за руку, спробував вiдшукати пульс… Марно! Оленчина мама, вся у сльозах, ледве трималася на ногах.