Любов іншого виміру

Очi доньки були сухими. Домовину забили знову.

– А вона i не плаче, вiдьма… – почула Олена за спиною вороже шепотiння.

Не плакала Олена i пiд час галасливих поминок. Гiрка грудка полегшення пiдкотилася до ii горла лише тодi, коли останнi п’яницi, досхочу напившись горiлки, з реготом пiшли з двору.

Вона влетiла у свою кiмнату, упала на лiжко i несамовито, розкуто розридалася. До неi увiйшла мама:

– Доню, люба, годi тобi, годi! Ми не повернемо татка…

– Облиш мене, дай менi спокiй! – грубо вiдказала Олена крiзь сльози.

Мама, важко зiтхнувши, вийшла. Олена, здригаючись вiд вибухiв ридань, непевною ходою пiдiйшла до дзеркала, зiрвала з нього чорну мереживну хустину, вгледiлась у своi карi очi i раптом почула у головi лагiдний чоловiчий голос: – « Смертi немае, не страждай так, вiдпочинь…»

Чомусь Олена не злякалась з подиву, а роздяглася i лягла у лiжко. Вона не помiтила, як мiцно заснула. А коли вранцi прокинулася i як зазвичай пiдiйшла до дзеркала, остовпiла: ii очi змiнили колiр – з карих перетворилися на фiолетовi!

З тих пiр, йдучи рiдним селищем, вона часто чула вслiд люте жiноче: « Вiдьма».

Три роки тому… Яскравий трагiчний спогад покотив по ii щоцi гiрку сльозу.

– Що ж, на все Воля Божа, як каже моя хрещена матiр… Мандрiвка, так мандрiвка, – поволi засинаючи, промовила до себе Олена.

Глава 2

Прокинулась Олена тому, що щось невагоме приемно лоскотало обличчя i було смiшно. Вона розплющила очi: на неi пильно-пильно, немов гiпнотизуючи, дивився ii котик.

– У хлопчика уважнi гарненькi оченята, – лагiдно проворкувала Олена i, поринувши у себе, зосередилась, – хвильку, згадала… Менi снився зеленоокий бiлявий красень…

Вона посмiхнулася, похитала головою i знову заговорила до свого котика:

– Сон, звiрятко, е сон! У життi таких чоловiкiв не бувае… Високий, широкоплечий, стрункий… риси правильнi, виразнi… А очi! Яскравi, глибокi i зеленiшi за твоi, Василько…

Чистi фiалковi очi дiвчини набули замрiяностi.

– І знаеш, що вiн зробив?… Подарував менi таку величезну червоно-чорну троянду, а на моi ноги одягнув червонi чобiтки, такi елегантнi, на високих пiдборах…

Василько, втративши терпець вiд монологу своеi господинi, вимогливо занявчав.

– А тобi б тiльки iсти! – зiтхнула Олена i пiдвелася з лiжка.