Місячний камінь

Помовчавши, iндiець задав трете запитання:

– Чи мае англiець це при собi?

Хлопчик вiдповiв, також пiсля деякоi мовчанки:

– Мае.

Тодi iндiець задав четверте й останне запитання:

– Чи приiде сюди англiець, як обiцяв, надвечiр?

Хлопчик вiдповiв:

– Не можу сказати.

Індус спитав чому. Хлопчик вiдповiв:

– Я втомився. У мене в очах туман, i вiн менi заважае. Сьогоднi я бiльше нiчого не можу бачити.

На цьому запитання скiнчились. Головний iндус сказав щось на своiй мовi своiм двом супутникам, показуючи на хлопчика i на мiсто, де (як ми довiдались пiзнiше) вони й спинились.

Потiм, знову зробивши знаки над головою хлопчика, вiн дмухнув йому на лоб; той здригнувсь i опам’ятався. Пiсля цього всi пiшли в мiсто, i дiвчата бiльше iх не бачили.

Кажуть, що майже з усього можна вивести мораль, якщо тiльки ви постараетесь вiдшукати ii. Яку ж мораль можна було вивести з усього цього?

На мою думку, тут мораль зводилась ось до чого. По-перше, головний фокусник почув з розмов служниць на подвiр’i про приiзд мiстера Френклiна й побачив нагоду заробити грошi.

По-друге, вiн, його супутники i хлопчик мали намiр (з тiею метою, щоб заробити вищезгаданi грошi) потинятися де-небудь поблизу, поки мiледi приiде додому, а потiм повернутися i провiстити iй приiзд мiстера Френклiна, немов вони про це знають завдяки чарам. По-трете, Пенелопа чула iхню репетицiю, таку саму, як i акторiв, що репетирують свою п’есу. По-четверте, менi слiд цього вечора добре приглянути за столовим срiблом. По-п’яте, Пенелопi слiд заспокоiтись i залишити свого батька знову подрiмати на сонечку.

Це здалося менi найрозсудливiшим. Але якщо ви хоч трохи знаете молодих жiнок, ви не здивуетесь, почувши, що Пенелопа не подiляла мого погляду. На думку моеi доньки, тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала менi трете запитання iндуса: «Чи мае англiець це при собi?»

– О батечку! – вигукнула Пенелопа, сплеснувши в долонi. – Не жартуйте з цим! Що означае це?

– Ми спитаемо мiстера Френклiна, моя мила, – сказав я, – коли можеш почекати, поки вiн приiде.

Я пiдморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла моi слова цiлком серйозно. Їi заклопотанiсть вплинула нарештi i на мене.

– Та звiдки може знати це мiстер Френклiн? – спитав я.

– Спитайте його, – вiдповiла Пенелопа, – i ви побачите, чи вважае вiн це смiшним.

З цими словами донька й залишила мене.