Місячний камінь

Я згадав про це золоте правило, але Розанна – не Ненсi, у тiм-то вся справа!

– А тепер скажiть менi, моя мила, – запитав я, – чого ви плакали?

– Менi жаль минулих рокiв, мiстере Беттередж, – спокiйно вiдповiла Розанна. – Інодi я згадую свое колишне життя.

– Годi, годi, моя дiвчинко, – сказав я, – ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?

Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дiд i засмальцьовую одяг, коли iм i п’ю. То одна жiнка, то iнша вiдчищають плями на моему одязi.

Напередоднi Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищуе всiлякi плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слiд. Дiвчина вказала на це мiсце й похитала головою.

– Пляму знято, – сказала вона, – але мiсце, на якому вона була, все ще видно, мiстере Беттередж, все ще видно!

На зауваження, ненароком зроблене людинi з приводу ii власного сюртука, вiдповiсти не так-то легко. Щось у самiй дiвчинi змусило мене особливо пожалiти ii в цю хвилину.

В неi були чудовi карi очi, хоч сама була взагалi й негарна, i вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моеi щасливоi старостi й до моеi репутацii, як на щось таке, чого сама нiколи досягнути не зможе; й мое старе серце сповнилось жалем до нашоi другоi служницi. Оскiльки я не почував себе здатним утiшити ii, менi лишалося зробити тiльки одне – пiти з нею обiдати.

– Допоможiть менi пiдвестися, – сказав я. – Ви спiзнились на обiд, Розанно, i я прийшов покликати вас.

– Ви, мiстере Беттередж! – сказала вона.

– За вами послали Ненсi, – вiв далi я, – але я подумав, що вiд мене ви краще сприймете маленький докiр.

Замiсть того щоб допомогти менi пiдвестись, бiдолаха крадькома взяла мою руку i стиха потисла ii. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, i це iй вдалося, за що я став поважати ii.

– Ви дуже добрий, мiстере Беттередж, – сказала вона. – Я не хочу сьогоднi обiдати, дозвольте менi тут ще трохи посидiти.

– Чому ви любите тут бувати? – запитав я. – Що змушуе вас постiйно приходити на це сумне мiсце?

– Щось приваблюе мене сюди, – сказала дiвчина, виводячи пальцем фiгури на пiску. – Я стараюсь не приходити сюди – i не можу. Інодi, – додала вона стиха, немов лякаючись власноi фантазii, – iнодi, мiстере Беттередж, менi здаеться, що моя могила тут чекае на мене.

– На вас чекае жарена баранина й пудинг iз салом! – сказав я. – Ідiть зараз же обiдати.