Місячний камінь

Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли фiлософствуеш на голодний шлунок!

Я говорив суворим тоном, вiдчуваючи природне обурення (в моi роки) на двадцятип’ятирiчну жiнку, що говорить про смерть.

Вона, здавалось, не чула моiх слiв; поклавши руку на мое плече, втримала мене бiля себе.

– Менi здаеться, що це мiсце причарувало мене, – сказала вона. – Воно менi ввижаеться увi снi; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаете, мiстере Беттередж, я така вдячна i стараюся заслужити вашоi доброти й довiр’я до мене мiледi.

Але iнодi запитую себе, чи не занадто спокiйне i добре життя тут для такоi жiнки, як я, пiсля всього, що я перенесла, мiстере Беттередж, пiсля всього, що я перетерпiла. Я почуваю себе бiльш самотньою серед служниць, анiж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Мiледi i начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такоi жiнки, як я, е чеснi люди. Не лайте мене, милий, добрий мiстере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говорiть мiледi, що я невдоволена. Я задоволена всiм. Лише iнодi в мене бувае неспокiйна душа, от i все.

Вона зняла руку з мого плеча i раптом показала на пiски.

– Гляньте! – промовила вона. – Хiба це не дивовижно? Хiба це не страшно? Я бачила це безлiч разiв, але воно завжди для мене нове, нiби я нiколи не бачила його ранiше!

Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, i страшний пiсок заколивався. Широка коричнева поверхня його повiльно то пiдiймалась, то опускалась, а потiм вкрилася брижами i вся затремтiла.

– Знаете, на що це схоже? – сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. – Схоже на те, нiби сотнi людей задихаються пiд цим пiском, – люди силкуються вийти на поверхню i потопають все глибше i глибше в його страшнiй безоднi! Киньте камiнь, мiстере Беттередж. Киньте камiнь i дивiться, як його всмокче в пiсок!

От навiженi розмови! Ось як голодний шлунок впливае на розтривожену душу! Я хотiв було вiдповiсти (правда гостро, але на користь бiдолашнiй дiвчинi, запевняю вас!), коли раптом почувся голос iз-за пiщаних горбiв, який гукав мене.

– Беттередж! – долинав чийсь голос. – Де ви?

– Тут! – вигукнув я у вiдповiдь, не розумiючи, хто б це мiг бути.

Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бiк, звiдки лунав голос. Я сам збирався було вже пiдвестись, але тут мене вразила раптова змiна в обличчi дiвчини.