Місячний камінь

Їi щоки вкрилися таким чудовим рум’янцем, якого я нiколи не бачив у неi ранiше; вона вся нiби прояснiла вiд якогось безмовного й радiсного подиву.

– Хто це? – спитав я.

Розанна повторила мое ж запитання.

– Хто це? – сказала вона тихо, швидше до самоi себе, анiж до мене.

Не пiдводячись iз пiску, я повернувся i глянув у той бiк. До нас iшов помiж горбами ясноокий юнак у чудовому свiтло-коричневому костюмi, в таких же рукавичках i капелюсi, з трояндою в петлицi i з усмiшкою на обличчi, яка могла б викликати у вiдповiдь усмiшку навiть у Тремтливих пiскiв.

Перш нiж я встиг пiдвестись на ноги, вiн стрибнув на пiсок бiля мене, кинувся менi, за iноземним звичаем, на шию i так мiцно обiйняв, що з мене мало дух не вилетiв.

– Милий, старенький Беттередж, – сказав вiн, – я винен вам сiм шилiнгiв i шiсть пенсiв. Тепер ви пiзнаете, хто я?

Ой лишенько! Це ж був мiстер Френклiн Блек, який приiхав на добрих чотири години ранiше, нiж ми сподiвались!

Не встиг я промовити й слова, як побачив, що мiстер Френклiн iз здивуванням дивиться на Розанну.

Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дiвчину; вона ще бiльше зашарiлася, можливо, тому, що зустрiлась очима з поглядом мiстера Френклiна, повернулася i раптом пiшла вiд нас у замiшаннi, цiлком незрозумiлому для мене, не вклонившись молодому джентльменовi i не сказавши менi нi слова. Це зовсiм було не схоже на неi: досi вона була найбiльш ввiчлива i пристойна служниця.

– Що за дивачка! – сказав мiстер Френклiн. – Хотiв би я знати, що дивного знайшла вона в менi?

– Думаю, сер, – вiдповiв я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, – ii здивував ваш закордонний лоск.

Я навiв тут недбале запитання мiстера Френклiна i мою безглузду вiдповiдь – на втiху та заохочення всiм дурням, – бо я примiтив: для обмежених людей великою втiхою е свiдомiсть того, що й той, хто розумнiший за них, iнодi робить не краще, нiж вони. Нi мiстеровi Френклiну з його чудовим закордонним вихованням, нi менi в моi роки, з моею досвiдченiстю i природним розумом, не спало на думку, що означало незрозумiле збентеження Розанни Спiрман.

Ми облишили думати про бiдолаху, ледве зник за пiщаними горбами ii сiрий плащ. Ну, то що ж, запитаете ви цiлком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, i, можливо, ви пожалiете Розанну Спiрман так само, як пожалiв ii я, коли взнав усю правду.

Роздiл V

Коли ми залишилися самi, я перш за все зробив третю спробу пiдвестися з пiску.