Ім’я рози

І торiк, коли я приiхав сюди, то побачив тут цих двох, Сальватора та Ремигiя. Сальватор… Вiн справдi схожий на звiрину. Але охочий прислужитися.

Вiльям якусь мить вагався.

– Я чув, як вiн каже «покаяйтеся».

Убертин замовк. Тодi махнув рукою, мовби проганяючи набридливу думку.

– Та нi. Знаеш, якi цi мирськi брати. Селюки, якi десь, можливо, наслухались якогось мандрiвного проповiдника, а потiм верзуть самi не знаючи що. Сальваторовi можна багато що закинути, це захланна i розпусна бестiя.

Але нiчого, нiчогiсiнько йому не закинеш супроти правовiр’я. Нi, зловмисником у монастирi е хтось iнший, пiдозрюй краще того, хто знае забагато, а не того, хто не вiдае нiчого. Не будуй замку пiдозр на одному словi.

– Звiсно, нi, – вiдповiв Вiльям. – Я покинув iнквiзиторство саме тому, що не хотiв цього робити. Але я люблю слухати всiлякi слова, потiм е над чим помiркувати.

– Ти забагато мiркуеш. Хлопче, – мовив вiн, повертаючись до мене, – не бери поганого прикладу зi свого вчителя.

Єдина рiч, про яку варто мiркувати, – то смерть, я зрозумiв се лише на схилку свого життя. Mors est quies viatoris – finis est omnis laboris[52 - Смерть – спочинок для подорожнього, кiнець усiх трудiв (лат.).]. Залиште мене, я хочу помолитися.

Першого дня коло часу дев'ятого,

де Вiльям провадить учену бесiду iз Северином-зiллярем

Ми знову пройшли серединною навою i вийшли. Розмова з Убертином збурила мою душу.

– То… дивний чоловiк, – сказав я.

– Пiд багатьма оглядами вiн е – чи був колись – великим чоловiком. Але саме тому вiн дивний. Лише малi люди здаються нормальними. Убертин мiг би стати одним з тих еретикiв, яких вiн допомагав палити, або ж кардиналом святоi Римськоi Церкви. Вiн упритул пiдiйшов до обох цих крайнощiв. Коли я розмовляю з Убертином, менi здаеться, що пекло – це лише погляд на рай з iншого боку.

Я не зрозумiв, що вiн мае на увазi.

– З якого боку? – спитав я.

– Авжеж, – погодився Вiльям, – рiч у тiм, щоб знати, чи е цi боки i чи е якась цiлiсть. Та не слухай мене. І не дивись бiльше на цей портал, – сказав вiн, легенько вдаривши мене по потилицi, коли я обертався, приваблений скульптурами при входi. – Сьогоднi тебе вже досить лякали. Усi.

Ідучи до виходу, я побачив перед собою ще одного ченця. Вiн був, мабуть, Вiльямового вiку. Вiн усмiхнувся до нас i чемно привiтався.