Леопард

Певна рiч, вона чула його у ток-шоу, коли вели мову про серiйних убивць, але почути цей голос наживо – геть iнша справа. Голос був зморено-захриплий, i видавалося, нiби вiн належав людинi лiтнiй, хоча чоловiк ще не мав i сорока. Водночас у голосi вчувався незворушний спокiй, самовпевненiсть, яка нiяк не поеднувалася з тим зацькованим обличчям, яке вона зауважила за дверима закладу Лi Юаня. Голос був глибокий i лагiдний.

– Я норвежка, – мовила потому.

Нi звуку натомiсть. Вона ковтнула слину. Першi слова завжди найважливiшi.

– Мене звати Кая Сульнес. Менi доручив знайти вас Гуннар Хаген.

Жодноi реакцii на iм’я власного начальника з вiддiлу розслiдування убивств. Чи вiн уже пiшов?

– Я працюю на Хагена, я iнспектор, розслiдую убивства, – мовила вона у темряву.

– Моi вiтання.

– Нема з чим вiтати. Якщо ви читали норвезькi газети за останнi мiсяцi… – Вона затнулась. Невже вона спромагаеться на дотеп? Напевно через недосипання. Або через нерви.

– Я мав на увазi: моi вiтання, що виконали завдання, – почувся голос.

– Отже, мене знайдено. Тепер можете iхати геть.

– Стривайте! Хiба ви не бажаете знати, чого менi треба?

– Не надто прагну.

І тут слова, якi вона занотувала й завчила напам’ять, потекли самохiть:

– Убито двох жiнок. За даними судових лiкарiв, убивця той самий. Жодних iнших доказiв у нас немае. І хоча ми дали пресi якнайменше подробиць, вона вже чимдуж здiйняла галас, що з’явився черговий серiйний убивця.

Навiть пишуть, що це якийсь Снiговик. Ми задiяли фахiвцiв з Інтерполу, але вони теж нiчого не знайшли. На нас тиснуть преса й влада…

– Не хочу, значить, не хочу, – мовив голос.

Дверi зачинилися.

– Агов! Стривайте! Ви ще тут?

Вона навпомацки посунулась уперед i намацала дверi.

Штовхнула рiшуче дверi, не дозволивши страху опанувати ii, й опинилася на ще одних темних сходах. Далеко вгорi зауважила свiтло й одним махом здолала три прогони. З дверей, що оберталися, сочилося свiтло, й жiнка штовхнула iх.

Зайшла у простий порожнiй коридор, у якому бозна-коли фарбували облупленi стiни, вiд яких тхнуло сирiстю. Притулившись до стiни, стояли двое чоловiкiв, у кутиках рота стирчали цигарки, Кая вдихнула солодкуватий дим. Обое зиркнули байдужкувато. Принаймнi вона сподiвалася, що так. Нижчий був чорний, напевно африканець. У вищого, бiлого, на чолi був трикутний рубець, нiби дорожнiй знак-попередження про небезпеку.