Леопард

Клiпаючи очима в темрявi, вона дослухалася до свого зляканого дихання.

Треба щось робити.

Вона обiперлася долонями об сидiння стiльця, вогке й холодне вiд ii власного поту, й пiдвелася. Нiхто iй не завадив.

Вона подрiботiла кiлька метрiв, поки не наштовхнулася на стiну. Прошкутильгала уздовж стiни, далi була якась гладенька, холодна поверхня. Металевi дверi. Сiпнула засув. Дверi не вiдчинилися. Замкнуто на ключ. Звiсно, замкнуто, на що вона сподiвалася? Їй почулося: смiеться хтось – насправдi чи в ii головi? Де той чоловiк? Чому вiн затiяв з нею цю гру?

Треба негайно дiяти.

Але спочатку обмiзкувати. Вочевидь, треба позбутися цiеi огидноi кулi, бо вiд болю вона от-от схибнеться. Великий i вказiвний пальцi намацали шпичаки. Спробувала якось просунути пальця пiд один з них. Марно. Напав панiчний кашель – вона задихалася. Через отi клятi шпичаки горло набрякло зсередини, й вона могла задихнутися щомитi. Шалено затарабанила у зачиненi дверi, силкувалась закричати, але металева куля заглушувала звуки. Вона здалася. Притулилася до стiни. Прислухалася. Вчуваеться чи вона справдi чуе чиiсь вкрадливi кроки? Невже вiн ходить кiмнатою, граючись з нею у пiжмурки? Чи це ii власна кров пульсуе у вухах? Намагаючись перемогти бiль, вона стиснула рот. Щойно вона спромоглася загнати шпичаки назад у кулю, як вони знову вискочили назовнi й змусили широко роззявити рота. Куля наче стала залiзним серцем, частиною ii власного ества.

Одначе – не сидiти ж отак! Треба помiркувати.

Пружини. Пiд шпичаками – пружини.

Шпичаки вилiзли, коли вiн смикнув за мотузку.

«Не чiпай мотузку», – сказав вiн.

Чому? Що трапиться?

Вона помацала стiнку. Вiд бетонноi пiдлоги здiймалася холодна сирiсть. Знову схотiлося закричати, але вона не наважилася. Тиша. Мовчання.

Де слова, якi вона мала би сказати всiм, кого любить? Натомiсть – тиша, мовчання.

Немае виходу, просто немае. Вона – наодинцi з собою й цим несамовитим болем, i голова от-от вибухне.

«Не чiпай мотузку».

А може, треба таки смикнути за неi, й шпичаки втягнуться в кулю, й бiль минеться?

Думки снували колами.

Скiльки вона вже тут? Двi години? Вiсiм? Двадцять хвилин?

Якби лише все було так просто – смикнути за мотузку, та й по тому. Чому ж вона досi не смикнула? Лише через те, що отой навiжений заборонив iй? Можливо, це якась пекельна гра – змусити ii терпiти цей скажений бiль? Чи сенс гри в тому, щоб вона, нехтуючи забороною, все-таки смикнула за мотузку, щоб… трапилось щось жахливе.