Леопард

Але що може трапитись? Що це за кулька?

Звiсно, це гра – жорстока гра. Їi втягнули в неi силомiць. Бiль ставав чимраз нестерпнiший, горло набрякало, ще мить – i вона задихнеться.

Замiсть крику вона спромоглася лише схлипнути, клiпала й клiпала очима, але слiз не було.

Пальцi намацали мотузку. Вона обережно смикнула.

Певна рiч, iй було неабияк прикро, що вона так i не встигла зробити бажаного. Але якби життя перенесло ii раптом в якесь iнше мiсце, будь-куди, вона б погодилась на все. Їй просто хотiлося жити.

Та й по всьому.

Вона смикнула за мотузку.

Із шпичакiв вискочили голки. Кожна завдовжки сiм сантиметрiв. Чотири прошили щоки, двi встромились у верхню щелепу, двi прошили нiс, двi – пiдборiддя, двi проткнули стравохiд, ще одна уткнулася в праве очне яблуко. Двi голки пройшли крiзь задне пiднебiння, дiставшись мозку. Але не це стало причиною смертi. Через металеву кулю вона була не в змозi виплюнути кров, яка ринула з ран просто в рот. Натомiсть кров потрапила в гортань, а звiдти – в легенi.

Кров перестала насичуватися киснем, що спричинило зупинку серця. Отже судовий лiкар у своему звiтi написав: церебральна гiпоксiя, себто нестача кисню у мозку. Тобто Боргнi Стем-Мюре потонула.

Роздiл 2

Прояснююча темрява

18 грудня

Днi покоротшали. На вулицi ще ясно, але тут, у моiй монтажнiй, завжди сутiнки. У свiтлi моеi настiльноi лампи люди зi свiтлин на стiнi дивляться дражливо-радiсно, нiби нiчого не пiдозрюючи. Вони сповненi сподiваннями, безперечно, навiть сумнiву не мають, що попереду в них – довге життя, тихе, безмежне морське плесо часу.

Я iх вирiзав iз газети, прибравши сльозливi розповiдi про шоковану родину та описи знайденого трупа, вiд яких холоне серце. Залишив лише одну свiтлину, яку родич чи друг вiддав безцеремонному журналiстовi – саме ту, зняту щасливоi митi, коли вона посмiхалася, немов була безсмертною.

Полiцiя знае небагато. Наразi. Але невдовзi роботи iм додасться.

Де принишкло оте, що робить людину вбивцею? Чи це щось вроджене чаiться у якомусь генi? Спадкова схильнiсть, що ii хтось мае, а хтось – нi? Чи до цього спричиняе необхiднiсть, що розвиваеться у взаемодii з навколишнiм свiтом? Або якась стратегiя виживання, хвороба, що рятуе життя, рацiональне божевiлля? Адже коли хвороба – лихоманковий обстрiл тiла, то божевiлля – вимушений вiдступ в укриття, де можна знов окопатися.

Особисто я дотримуюсь думки, що здатнiсть убивати споконвiку притаманна кожнiй пересiчнiй людинi.