Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

– Гаразд, – кивнув я. – Принеси мазь вiд комарiв. І пива.

– Пива? Але тодi ти…

– Горiтиму в пеклi?

– Це треба iхати в Алту.

Я згадав алкогольний дух у майстернi його батька.

– Паленка.

– Га?

– Самогон. Чи що п’е твiй батько. Де вiн це бере?

Переступаючи з ноги на ногу, Кнут знехотя вiдповiв:

– У Маттiса.

– Гм… Кривоногий коротун у подертiй парцi?

– Вiн.

Я витяг купюру з кишенi.

– Вiзьми, на скiльки цього вистачить, а на решту купи собi морозива. Якщо, звiсно, це не грiх.

Вiн похитав головою i взяв грошi.

– Бувай, Ульфе. І тримай дверi замкненими.

– Облиш! Бiльше, нiж е, комарiв уже не налетить.

– Не комарi. Вовки.

Вiн жартуе?

Коли хлопчик пiшов, я дiстав гвинтiвку i поклав дуло на пiдвiконня. Подивився у прицiл, обводячи поглядом обрiй, натрапив на спину Кнута, що пiдстрибом бiг по стежцi, перевiв прицiл далi, у глиб лiсу. Знайшов оленя. Вiн тiеi-таки митi пiдвiв голову, нiби вiдчув загрозу. Наскiльки менi вiдомо, пiвнiчнi оленi – стаднi тварини, отже, цього вигнали зi стада.

Так само як мене.

Я вийшов надвiр, сiв коло хатини i допив каву. Жар i чад вiд пiчки викликали у мене головний бiль, що наче живчиком бив.

Я подивився на годинник. Минуло вже майже сто годин. Сто годин вiд митi, коли менi належало померти. Сто годин бонусу.

Коли я знову подивився у прицiл, то побачив, що олень пiдiйшов ближче.

Роздiл 3

Сто годин минуло.

Втiм, усе почалося задовго до того. Я вже казав, що не знаю, з чого саме. Ймовiрно, все почалося ще за рiк.

Того дня Брюнгiльсен пiдiйшов до мене у Палацовому парку. Я був тодi стривожений, бо менi щойно повiдомили про ii хворобу.

Брюнгiльсен, передчасно полисiлий тип iз перебитим носом i тоненькими вусиками, свого часу працював на Гофмана, аж доки Рибалка привласнив його, вкупi з усiею спадщиною Гофмана, тобто з його часткою героiнового ринку, його коханкою i величезною квартирою на алеi Бюгдьо.[6 - Респектабельна вулиця в Осло мiж Королiвським палацом i пiвостровом Бюгдьо.] Брюнгiльсен повiдомив, що Рибалка бажае поговорити зi мною, тому я маю прийти до рибноi крамницi.

Сказавши це, вiн пiшов геть.

Дiд полюбляв iспанськi прислiв’я, яких набрався, мешкаючи в Барселонi, доки малював свою версiю собору Саграда Фамiлья. Одне з тих, що я чув найчастiше, стверджувало: «Було нас у хатi небагато, аж доки бабця завагiтнiла». Інакше кажучи: «Наче нам досi проблем бракувало!»

Та хоч там як, а наступного дня я прийшов до крамницi Рибалки на Юнгсторге.