Привид

Газетярi вже встигли охрестити його «шпагою наркоманiв». То був одноразовий шприц, що так i лишився у своiй пластиковiй упаковцi.

– Це все? – поцiкавився Харрi, беручи кiльце з ключами. Опустив його пiд стiл i став роздивлятися. Нiльсену явно не сподобалося, що Харрi щось тримае поза полем його зору, i вiн подався вперед.

– А гаманця не було? – спитав Харрi. – Банкiвськоi чи iдентифiкацiйноi картки?

– Здаеться, не було.

– А можеш перевiрити менi список речей, що мiстяться тут?

Нiльсен взяв iз дна шухляди складений навпiл перелiк, начепив окуляри i поглянув на аркуш.

– Тут був iще мобiльний телефон, але його забрали. Може, хотiли перевiрити, чи телефонував вiн своiй жертвi.

– Ясно, – мовив Харрi. – Що-небудь iще?

– А що ще тут мае бути? – спитав Нiльсен, передивляючись перелiк. – Бiльше нiчого нема.

– Дякую, це все. Дякую тобi за помiч, Нiльсене.

Нiльсен неквапливо кивнув головою:

– Ключi.

– А дiйсно – ключi, – сказав Харрi, кладучи iх на стiл перед Нiльсеном. І помiтив, як той пересвiдчився, що ключiв так i лишилося два.

Гаррi вийшов, перетнув парк i пiшов вулицею Екебергвеен. Потiм вийшов до станцii «Тоен» i вулицi Уртегата. Там розташувався пакистанський анклав пiд назвою «Малий Карачi». Овочевi крамнички, жiнки в накидках «хiджаб», старi на пластикових стiльцях бiля входу до своiх кафе. Потiм Харрi подався до «Сторожовоi Вежi» – кафе Армii порятунку, призначеного для мiських бомжiв та бiднякiв. Харрi знав, що в теплi днi в тому кафе тихо й малолюдно, але щойно прийде зима, там яблуку нiде буде впасти.

В тiй iдальнi подавали каву та свiжi бутерброди. А ще там роздавали комплекти чистоi одежi, що вже вийшла з моди, та списанi синi кросiвки з армiйських складiв. На першому поверсi був фельдшерський пункт, де приймалися пацiенти зi свiжими ранами, отриманими на полях наркотичних битв. Якщо ж ситуацiя вимагала негайного втручання, то пацiенту кололи дозу вiтамiну В. Харрi на мить замислився: а чи не зайти до Мартiни? Може, вона й досi там працюе. Якийсь поет колись написав, що пiсля великого кохання трапляються маленькi. Мартiна якраз була одним iз таких маленьких кохань. Але не через це хотiв вiн побачити ii. Осло – невелике мiсто, i тi, хто часто й регулярно споживав наркотики, купчилися або в кафе Армii порятунку, або в кафе «Мiсiя» на вулицi Скiппергата. Цiлком можливо, що Мартiна знала Густо Ганссена. Й Олега.

Однак Харрi вирiшив усе робити по порядку i тому знову пiшов пiшки. Перетнув рiчку Акерсельва.