Привид

З мiстка поглянув униз. Бура вода, яку Харрi пам’ятав ще з дитинства, стала чистою, немов гiрський ручай. Кажуть, зараз у нiй можна форель спiймати. Он вони, на стежинах, що тягнуться вздовж рiчки, – торговцi дурманом. Усе стало новим. Усе лишилося, як було.

Харрi рушив вулицею Гаусманнс-гате. Пройшов повз церкву Святого Якова – Якобскiрке. Почав придивлятися до номерiв будинкiв. Побачив вивiску «Театру жорстокостi». Дверi, покритi написами-графiтi, серед яких видiлявся смайлик. Згорiлий будинок, вiдчинений i випотрошений.

І ось, нарештi, те, що вiн шукав: типовий для Осло житловий будинок, споруджений в серединi дев’ятнадцятого столiття, бляклий, непоказний, на чотири поверхи. Харрi штовхнув параднi дверi, i тi, незамкненi, вiдчинилися. Вони вели прямо на сходи, якi смердiли сцяками та смiттям.

Йдучи нагору, Харрi вiдмiчав зашифрованi ознаки, що траплялися йому на очi. Хиткi перила. Дверi зi шрамами, отриманими тодi, коли старi замки мiняли на новi, мiцнiшi, вставляючи при цьому ще й додатковi замки.

На другому поверсi вiн зупинився, збагнувши, що знайшов мiсце, де був скоений злочин. Дверi перехрещувалися помаранчево-бiлими стрiчками.

Засунувши руку до кишенi, Харрi видобув звiдти два ключi, якi зняв з кiльця, поки Нiльсен продивлявся перелiк речей в шухлядi. Харрi достеменно не запам’ятав, якi саме зi своiх гонконзьких ключiв вiн причепив замiсть поцуплених, але, зрештою, виготувати новi ключi не становило в Гонконгу великоi проблеми. Один з ключiв був пласким «англiйським» ключем до навiсного замка.

Харрi добре це знав, бо сам колись його купив. Але другий був ключем сувальдним. Вiн вставив його в замок. Ключ увiйшов наполовину i зупинився. Харрi натиснув сильнiше. Спробував покрутити в рiзнi боки.

«От зараза!»

Вiн витягнув свого мобiльника. Їi номер був позначений в пам’ятi лiтерою «Б». Оскiльки там було лише вiсiм номерiв, то однiеi лiтери було достатньо.

Окрiм того факту, що Беата Льон була однiею з двох найкращих експертiв-кримiналiстiв, з якими доводилося працювати Харрi, найбiльше в нiй йому подобалося те, що вона завжди зводила iнформацiю до найголовнiшого, а також те, що вона, як i Харрi, нiколи не обтяжувала справу зайвими словами.

– Привiт, Беато. Я – на вулицi Гаусманнс-гате.

– На мiсцi злочину? Що ти там робиш?

– Роблю те, що не можу увiйти. Ти маеш ключа?

– Чи маю я ключа?

– Ти ж вiдповiдальна за цю халабуду, хiба нi?

– Звiсно, я маю ключа. Але не збираюся давати його тобi.

– Ще б пак.