Привид

– А ви вiд кого?

– Вiд «Свiдкiв Іегови», – вiдповiв Харрi, поглянувши на годинника.

Чоловiк миттю поглянув повз Харрi, видивляючись його напарника, який неодмiнно мав би тут бути, бо «Свiдки» по одному не ходять.

– Мене звуть Харрi, i я приiхав сюди з Гонконгу. Де вона?

Чоловiк на порозi здивовано вигнув брови.

– Ви – Харрi?

– Оскiльки це iм’я було модним у Норвегii впродовж останнiх пiвстолiття, можна з великою часткою вiрогiдностi припустити, що це – дiйсно мое iм’я.

Тепер незнайомець, кивнувши головою i злегка посмiхнувшись, придивився до Харрi уважнiше, немов подумки прокручуючи ранiш отриману iнформацiю про суб’екта, який перед ним стояв.

Але нiщо в його поставi не свiдчило про те, що вiн збираеться впустити його всередину чи вiдповiсти на його запитання.

– Ну, що скажете? – спитав Харрi, змiстивши свою вагу на одну ногу.

– Я передам iй, що ви приходили.

Харрi зреагував ногою миттево. Вiн чисто iнстинктивно пiдняв угору пiдошву, i дверi ляснули по нiй, а не по верхнiй частинi черевика.

Цього трюку вiн навчився на своiй новiй роботi. Незнайомець поглянув на ногу Харрi, а потiм на нього самого. Поблажливо-веселе здивування як вiтром здуло. Вiн хотiв був щось сказати. Якусь нищiвну фразу, яка вiдразу б вiдновила статус-кво. Але Харрi знав, що чоловiк передумае. Неодмiнно передумае, уздрiвши вираз обличчя Харрi, бо цей вираз часто змушував людей передумувати.

– Ви б краще… – почав незнайомець. І замовк. Клiпнув один раз. Харрi почекав.

Поки з’явиться розгубленiсть. Вагання. І почнеться вiдступ. Клiпнув удруге. Чоловiк прокашлявся.

– Вона вийшла.

Харрi продовжував стояти як вкопаний. Запала дзвеняча тиша. Двi секунди. Три.

– Е-е-е… навiть не знаю, коли вона повернеться.

На обличчi у Харрi не поворухнувся жоден м’яз, зате фiзiономiя незнайомця стрибала вiд одного виразу до iншого, немов шукаючи, за яким з них сховатися. І нарештi зупинилася на тому, з якого почала: на приязному.

– Мене звуть Ганс Крiстiан.

Е-е-е… вибачте за мою непривiтнiсть. Але сюди вже приходило багацько химерних людей, якi допитувалися про обставини цiеi справи, тому вкрай важливо, щоби Ракель мала хоча б трохи спокою. Я – ii повiрений.

– Їi?

– Їх – Ракелi та Олега. Проходьте, будь ласка.

Харрi кивнув.

На столi у вiтальнi лежали купи газет. Харрi пiдiйшов до них. Документи справи Олега. Звiти. Висота стосiв свiдчила, що вони рили iнформацiю, не шкодуючи сил.