Привид

– Дозвольте запитати: а що вас сюди привело? – поцiкавився Ганс Крiстiан.

Харрi мовчки погортав газети. Проглянув результати ДНК-аналiзiв. Заяви свiдкiв.

– А що ви…

– А що я?

– А що ви тут робите? Невже ви не маете офiсу, де могли б зайнятися пiдготовкою документiв для захисту?

– Ракель теж хоче брати в цьому участь. Вона ж сама юрист. Послухайте, Холе, я чудово знаю, хто ви, знаю, що для Ракелi й Олега ви були близькою людиною, але…

– А наскiльки ви iм близькi, якщо чесно?

– Я?

– Так, ви. Бо, схоже, саме ви взяли на себе вiдповiдальнiсть забезпечити iх всебiчною пiдтримкою й турботою.

Харрi було байдуже, що вiн зробив такий вiдвертий натяк, вiн збагнув, що видав себе, i побачив, як його опонент з цiкавiстю подивився на нього. А ще вiн збагнув, що втратив iнiцiативу.

– Ми з Ракель – давнi друзi, – пояснив Ганс Крiстiан. – Я народився й вирiс неподалiк, ми разом вивчали право, i…отак воно сталося. Якщо найкращi роки свого життя проводити разом, то неминуче виникають мiцнiшi узи.

Харрi кивнув. Вiн знав, що йому не слiд було розкривати рота. Знав, що коли розкрие, то все, що вiн скаже, лише погiршить ситуацiю.

– Гм, дивно. За наявностi уз, про якi ви ведете мову, досить дивною виглядае та обставина, що коли ми з Ракель були разом, я вас нiколи не бачив i нiчого про вас не чув.

Ганс Крiстiан не змiг вiдповiсти на це запитання. Дверi розчинилися. Й увiйшла вона.

Харрi вiдчув, як його серце наче пазурi вхопили, мiцно стиснули i почали смикати туди-сюди.

Їi фiгура залишилася такою ж самою: стрункою й прямою.

Обличчя теж було таке саме: серцеподiбне, з темно-карими очима та трохи зашироким ротом, який так любив смiятися. Волосся також було майже таким самим, як i ранiше: довгим, хоча трiшечки свiтлiшим. Але очi Ракелi змiнилися. То були очi загнаноi тварини – полохливi й широко розкритi. Та коли iхнiй погляд упав на Харрi, то йому здалося, наче щось все ж таки повернулося. Щось вiд тiеi людини, якою вона колись була. Вiд того, якими вони були.

– Привiт, Харрi, – сказала вона.

І разом зi звуком ii голосу повернулося все решта, все решта пригадалося.

Двома широкими кроками вiн пiдiйшов до неi й обiйняв. Вiдчув запах ii волосся. Дотик ii пальцiв на своiй спинi. Вона першою розiмкнула обiйми i вiдпустила його. Вiн ступив крок назад i поглянув на неi.

– Маеш гарний вигляд, – сказав вiн.

– Ти теж.

– Брехуха.

Вона поспiшила посмiхнутися, бо ii очi вже наливалися слiзьми.

Вони так i лишилися стояти.