Привид

Вiн здiйняв догори руки. У правiй виднiвся унiверсальний адаптер, а в лiвiй – примiрник «Американськоi Пасторалi» Фiлiпа Рота в м’якiй обкладинцi.

– Та у вас же тут взагалi нiчого немае. – Незнайомець кинув предмети на лiжко, витрiщився на маленьку валiзу, а потiм перевiв запитальний погляд на Харрi. – Навiть бритви – i тоi немае.

– Якого бiса… – Харрi, вiдкинувши подальшi стандартнi запитання, широким кроком увiйшов до кiмнати i з силою затрiснув кришку валiзи.

– Спокiйно, сину мiй, – сказав чоловiк, здiймаючи руки догори.

 – Не сприймайте це близько до серця. Ви ж у цьому закладi – новачок. Питання лише в тому, хто перший вас пограбуе.

– Хто? Що ви хочете сказати?

Старий простягнув йому руку:

– Ласкаво просимо. Мене звуть Като. Я мешкаю в номерi 310.

Харрi поглянув на засмальцьовану руку, схожу на сковороду.

– Та годi вам, – продовжив Като. – Моi руки – це едина частина мого тiла, якоi доцiльно торкатися.

Харрi назвався i потиснув йому руку. Вона виявилася навдивовижу м’якою.

– Руки священика, – пояснив чоловiк, немов читаючи його думки.

 – Маеш що-небудь випити, Харрi?

Харрi кивнув на свою валiзу i розчиненi дверi шафи.

– Ви вже й так знаете.

– Те, що в тебе нiчого немае, – так, знаю. Я маю на увазi при собi. В кишенi твого пiджака, наприклад.

Харрi витягнув iгровий пристрiй «Game Boy» i кинув його на лiжко, де вже лежали його розкиданi речi.

Чоловiк схилив набiк голову так, що його вухо притиснулося до плеча, i поглянув на Харрi.

– Зважаючи на твiй костюм, можна було б подумати, що ти – випадковий постоялець на кiлька годин, а не постiйний мешканець.

І що ж ти тут робиш?

– Дозвольте менi не вiдповiдати на це запитання, добре?

Като поклав руку на плече Харрi i зазирнув йому у вiчi.

– Сину мiй, – мовив вiн гугнявим голосом, погладжуючи матерiю кiнчиками двох пальцiв. – Це – дуже гарний костюм. Скiльки ти за нього заплатив?

Харрi хотiв був щось сказати, поеднавши у своiй вiдповiдi ввiчливiсть, вiдсiч та легку погрозу. Але збагнув, що це – безглуздо.

Вiн здався. І посмiхнувся.

Като теж вiдповiв посмiшкою.

Наче вiддзеркаливши посмiшку Харрi.

– На розмови немае часу. Маю йти на роботу.

– І що ж це за робота?

– Знову ви за свое. Бачу, ви трохи цiкавитеся, чим займаються вашi смертнi побратими. Я несу слово Боже зневiреним та нещасним.

– У таку пiзню годину?

– Мое покликання не обмежуеться розкладом роботи церкви. Прощавайте.

Галантно вклонившись, чоловiк повернувся й пiшов.