Син

) – пiснi у стилi фолк, блюз, регтайм, що виконуються спiваком з ансамблем iмпровiзованих iнструментiв: стиль виник у США в 1920 – 1930-тi роки i на короткий час вiдродився в Британii в 50-тi.] Норвежця, котрий, вбраний по-ковбойському, кружляв на одноколiсному велосипедi, граючи на гiтарi й спiваючи у супроводi своеi групи, що складалася зi старого слiпого органiста i тайськоi жiночки з бубном i автомобiльним клаксоном. Пер Волан перевiв погляд на фронтон iншоi будiвлi, де вмурованi чавуннi лiтери утворювали напис «Ila Pensjonat».

У часи вiйни будiвля служила гуртожитком для самотнiх матерiв. Тепер тут розмiстився притулок для найбезнадiйнiших наркоманiв мiста. Для тих, якi не бажали позбуватись залежностi. Їхня остання зупинка перед кiнцевою.

Пер Волан перетнув вулицю, зупинився перед входом у притулок, подзвонив i зазирнув в око спостережноi камери. Вiн почув, як дверi з дзижчанням вiдчинились, i увiйшов. За давнi заслуги йому запропонували тут кiмнату на два тижнi. Було це мiсяць тому.

– Привiт, Пере! – сказала молода кароока жiнка, що спустилась униз, щоб вiдчинити гратчастi ворота на сходи. Хтось так пошкодив замок, що ключ бiльше не спрацьовував iз зовнiшнього боку.

– Їдальня зараз зачинена, але тебе нагодують вечерею, якщо пiдеш просто зараз.

– Дякую, Марто, але я не голодний.

– У тебе втомлений вигляд.

– Я йшов пiшки вiд самого Статена.

– Он як! Я думала, е автобус.

Вона почала пiднiматись сходами нагору, i вiн поплентався за нею.

– Менi треба було дещо обмiркувати, – сказав вiн.

– Тут приходили нещодавно, питали тебе.

Пер скам’янiв.

– Хто?

– Я не спитала. Може бути, що й з полiцii.

– Чому ти так думаеш?

– Вони, здаеться, дуже хотiли з тобою побачитись. Тому я подумала, що йдеться про якогось в’язня, що ти його знаеш. Щось таке.

«Отак, – подумав Пер, – це вони приходили вже по мене».

– Марто, а ти у що-небудь вiриш?

Вона обернулась на сходах. Усмiхнулася. Перовi спало на думку, що молодий чоловiк мiг би глибоко закохатися в цю усмiшку.

– Примiром, у Бога та Ісуса? – уточнила Марта, поштовхом вiдчиняючи дверi в кiмнату адмiнiстратора, – невеличкий кабiнет за вiконцем у стiнi.

– Примiром, у долю. Змагання випадковостi з тяжiнням космiчних сил.

– Я вiрю в Божевiльну Грету, – буркнула Марта, гортаючи якiсь папери.

– Але ж привиди не…

– Інер каже, вона вчора ясно чула дитячий плач.

– Марто, в Інер зараз серйозний стрес.