Син

Їлберг заперечно похитав головою.

– Жодноi надii. Я вже забув, якi вони були на вигляд. Це у мене вiд того, що ширяюсь усiм, що менi в руки потрапляе, розумiете, про що я? З мiзками не дружу.

– Бачу, ти оцiнюеш цю обставину як позитивну… – промовив Симон, потираючи обличчя.

– А звiдки вiдомо, що вони люди Нестора? – нетерпляче тупцювала на мiсцi Карi.

– З iхньоi одяганки, – сказав Їлберг. – Пацани були вбранi однаково, наче вони поцупили партiю чорних строiв, призначених для Асоцiацii норвезьких похоронних бюро.

Вiн перекинув язиком у себе в ротi тютюнову жуйку.

– Розумiете, про що я?

– Справа знову прiоритетна, – сказав Симон у машинi на зворотному шляху у вiддiлок, звертаючись до Карi. – Ти маеш з’ясувати кожен крок Волана упродовж сорока восьми годин до митi його вбивства i представити менi повний список… я маю на увазi всiх, з ким вiн контактував.

– Гаразд, – вiдповiла Карi.

Вони проiхали Блоо й зупинилися, щоб пропустити юрму юних пiшоходiв.

Неформали прямують на концерт, подумав Симон i, подивившись у бiк парку Куба, побачив велетенський екран, установлений над вiдкритою сценою. Карi тим часом телефонувала батьковi, щоб повiдомити, що не прийде на вечерю. У Кубi крутили чорно-бiле кiно. Давнi кадри Осло. Схоже на п’ятдесятi. Часи, якi Симон пам’ятав з власного дитинства. Неформалам стрiчка, ймовiрно, видавалась просто курйозною: щось iз минулого, зовсiм невинне i, либонь, чарiвливе. Чути було смiх.

– Я хотiла про дещо спитати, – почала Карi.

– Ти сказав Їлбергу, мовляв, якби ми притягли його на допит, Нестор дiзнався б про це. Ти серйозно це казав?

– А ти як гадаеш? – запитав Симон, розганяючи машину в бiк Гаусманнс-гате.

– Я не знаю. Але прозвучало це в твоiх устах переконливо.

– Нiхто не знае. Це давня iсторiя. Упродовж багатьох рокiв ходили чутки про зрадника в полiцii, «крота», який зливае конфiденцiйну iнформацiю особi, начебто вiдповiдальнiй за бiльшу частину всього обсягу нарко- i сексконтрабанди в Осло.

Та хоч скiльки було за весь цей час розмов, однак нiхто не представив жодних матерiалiв на доказ того, що той «крiт» i ота особа справдi iснують.

– І що то за особа?

Симон подивився у вiкно.

– Ми називали його Твiлiнген.

– А, Твiлiнген, – повторила Карi. – Про нього згадували у вiддiлi боротьби з наркотиками. Дещо подiбне до привидiв Їлберга в Центрi Іла. А вiн був справжнiй?

– Ох, Твiлiнген справжнiй.