Син

А в слiдчому iзоляторi камери набагато тiснiшi.

Їлберг подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.

– Чого вам треба?

Симон присiв навпочiпки перед Їлбергом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодiв i смертi.

– Нам треба, щоб ти розповiв, що сталося.

– Я не знаю нiчого, крiм того, що вже вам розповiв.

– Ти нам, Ларсе, не розповiв нiчого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нiчого нам не сказати, я маю на увазi. Чому?

– Просто цей комiрець… Його викинуло на берег, i…

Симон рiзко звiвся на ноги i схопив Їлберга за плече.

– Пiдводься! Пiдеш з нами.

– Стривай!

Симон вiдпустив його плече.

Їлберг похнюпив голову. Зiтхнув.

– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаеш, що Нестор робить з тими, хто…

– Так, я знаю. І ти теж знаеш, що йому стане вiдомо, якщо твое прiзвище з’явиться в журналi i в протоколах допитiв у полiцii. Тому я пропоную тобi розповiсти нам усе, що ти знаеш, прямо зараз, отут, i тодi я вирiшу, чи ми можемо залишити все це суто мiж нами.

Їлберг невпевнено похитав головою.

– Ларсе, кажи!

– Я сидiв на лавцi пiд деревами, там, де стежка спускаеться до мосту Саннер. Я був вiд них десь за десять метрiв, тож добре бачив iх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя, розумiете, про що я? Їх було двое, i один тримав капелана, а iнший обхопив його лапами за лоб. Я був так близесенько, що бачив бiлки капеланових очей. До речi, видно було самi тiльки бiлки. Так, наче очi геть закотилися пiд лоба, розумiете, про що я? Але вiн сам не зронив нi звуку.

Начебто знав, що все одно немае сенсу. Тодi той другий крутнув йому голову назад, як бiсiв мануальний терапевт. Я чув, як поповi хруснув карк. Я не жартую – такий звук, наче хтось наступив на гiлку в лiсi.

Їлберг притис вказiвний палець до верхньоi губи, двiчi моргнув i втупився в далечiнь.

– Вони оглядiлись. Господи! Вони щойно прикiнчили чоловiка, просто на мосту, посеред мiста, i iм хоч би що. З iншого боку, Осло в серединi лiта бувае на диво пустельним, розумiете, про що я? Отож, вони перевалили його через цегляне мурування, там, де поручнi кiнчаються.

– Це вiдповiдае мiсцю, де з води стирчать валуни, – вiдзначила Карi.

– Вiн пролежав на тих валунах якийсь час, перш нiж течiя пiдхопила його i вiднесла. Я не рухався з мiсця. Якби тi пацани знали, що я iх бачив…

– Але ти iх бачив, – сказав Симон. – І настiльки зблизька, що ти був би в змозi упiзнати iх.