Крос у небуття

– Цiкаво.

– Розумно! Дивись далi, – з цими словами Потап натиснув червону кнопку пiд верстатом. Десь пiд ногами запрацював електродвигун i в обкладенiй брудними кахлями ямi для огляду з’явився освiтлений отвiр. – Ходiмо.

Потап, а за ним Софрон, скочили у яму й протиснулися у замаскований люк. Софрону залишилося лише присвиснути. Примiщення, яке вiдкрилося його очам, мало не менше двадцяти квадратних метрiв площi, високу бетоновану стелю i яскраве електричне освiтлення. Вздовж однiеi iз стiн було влаштовано два вкритих армiйськими ковдрами лежаки, в кутку стояли холодильник i бiлий пластиковий стiл з трьома стiльцями.

Залишалося лише дивуватися, як це все пропхнули у вузький люк. Скорiш за все, занесли до того, як пiдвал було добудовано.

Але навiть не сам пiдвал привернув увагу Софрона. Вiн дивився на протилежну стiну примiщення, на якiй було розмiщено справжнiй арсенал. На кiлькох стелажах лежали автомати, пiстолети, гвинтiвки й мисливськi рушницi. Були там гранати, тротиловi шашки i жмути електричних та вогневих запалiв до вибухiвки.

Були навiть мiлiцейський бронежилет для прихованого носiння i десяток комплектiв армiйського камуфляжу. Викладенi у стовпчик, стояли зеленi цинки з набоями.

– Знайомся. Мiй резервний склад, при нагодi криiвка. Досвiд наших предкiв, партизан з прикарпатських лiсiв. Як тобi? – криво посмiхнувся Потап.

– Круто… – протягнув Софрон. Вiн пiдозрював, що у Потапа десь е склад зi зброею, але щоб таких масштабiв!

Потап взяв до рук продовгастий цилiндр темно-зеленого кольору, завдовжки близько метра.

– Впiзнаеш? – запитливо поглянув на Софрона.

Софрон посмiхнувся. Ще б пак! Вiн недарма проходив два роки у солдатських черевиках. І не в частинi ППО чи зв’язку. Десантно-штурмовий батальйон однiеi з кращих в краiнi частин ПДВ! Пiсля такоi солiдноi пiдготовки Софрон мiг не лише навпомацки упiзнати будь-яку стрiлецьку зброю, а й досить вправно нею володiти.

– РПГ-15, – все ще посмiхаючись, вiдповiв вiн. – «Муха». Найтяжче з того, що маеш?

Потап хмикнув i поклав гранатомет на стелаж.

– Вважаеш, не серйозно?

– Пристойно, навiть бiльш, анiж очiкував. Але в армii доводилося мати справу з важчими речами.

– Ну, я вiйни не маю намiру починати. Але при нагодi дiстану все, що забажаю. Зроби послугу, принеси з багажника стволи.

Софрон махнув головою на знак згоди. За хвилину повертався з оберемком зброi, яку вони брали з собою на минулу справу. Без слiв звалив все на стiл перед Потапом.