Крос у небуття

 – І довго триватиме твое вiдрядження?

– Воно мине досить швидко, повiр. І я не хочу вiйни. Ти ii хочеш?

– Ну що ти, Потап, – Циган, здавалося, вiдпрацював назад. – Вiйна нiкому не потрiбна. Розумнi люди не ведуть вiйни. Розумнi люди заробляють лаве. А я розумна людина. Менi вистачае свого, твое менi нi до чого. Я хочу, щоб ти знав: хлоп’ята, котрих ти скарав, незадовго до смертi були у мене i прохали захисту. Я вiдмовив. Менi нiчого дiлити з Потапом, сказав я iм. Ти можеш вирушати у вiдрядження, я твiй щирий друг.

– Дякую за розумiння, Цигане, – сказав Потап i добавив, зробивши наголос на другiй половинi фрази: – Бережи себе, дорогий!

– Спасибi, i ти бережи себе, – хмикнув Циган i вiдiмкнувся.

Потап кiлька хвилин, постукуючи слухавкою телефону до кришки столу, у задумi дивився вдалечiнь. Тепер вiн не мав сумнiву в тому, що Циган, користуючись становищем, спробуе пiдiбрати пiд себе належну Потапу частину кам’янецького рекету. Але то пусте. Головне вистояти зараз, а потiм вiн зумiе примусити Цигана вiддати належне.

Можливо, навiть з вiдсотками. А тепер потрiбно збиратися у «вiдрядження». Потап витер руки бiлоснiжною серветкою, кинув ii на шматки хiтину, що залишилися вiд ракiв, i покрокував до виходу, за яким на нього очiкував автомобiль.

Роздiл 10

30 квiтня 1996 року. 21.15.

м. Кам’янець-Подiльський. МВ УМВС Украiни

Андрiй вийшов з дверей мiськвiддiлу i деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотiлося, а втома, на яку вiн останнi пiвроку очiкував щовечора в надii, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила.

Надто багато кави i цигарок. Надто мало бiганини мiстом. Бiля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась красуня «Аудi-80». З неi вийшов Троян. Майор тицьнув пальцем у подушечку електронного ключа, активуючи сигналiзацiю, i покрокував до дверей вiддiлку. Андрiй припалив цигарку, повернувшись до Трояна спиною. Вiн мав надiю, що той пройде повз i з ним не доведеться вiтатися. Рiк тому вони опинилися на вузькiй стежинi, коли знайомий Трояна став фiгурантом карноi справи, а Андрiй вiдмовився за грошову винагороду допомогти уникнути суду.

Троян зупинився i Андрiй зрозумiв, що привiтання не уникнути. Вiн повернувся i поглянув на майора.

– Доброго вечора, Андрiй Вiкторович, – глузливо посмiхаючись, простягнув руку той.

– Привiт. Знову новi «колеса»?

Троян розвiв руками:

– Крутимося, куди маемо подiтися?

Андрiй затягнувся гiрким тютюновим димом. Обличчя Трояна було йому неприемним.