Куля для вовкулаки

Пилипенко, який мало не вiд початку iхнього знайомства виявив у собi неабиякий хист до бiйки на кулаки, вправно вiдбив кiлька перших атак i собi перейшов у наступ.

– Непогано, – резюмував Семен. – Продовжимо.

Вiн спробував атакувати ударами рук i мало не пропустив нищiвний удар у корпус. Здивувавшись, подумав, що Пилипенко вчиться з неймовiрною швидкiстю. Принаймнi пiд час минулих занять нiчого подiбного вiн продемонструвати не мiг. Семен усмiхнувся i вирiшив надалi дiяти обережнiше. Близько хвилини бiйцi кружляли один навпроти одного, намагаючись досягти вигiдноi для атаки позицii.

Але скоро Семену це наскучило i вiн вирiшив дiяти. Розпластавшись у присядцi, спробував пiдсiкти ногу суперника. Микита очiкував такого розвитку подiй. Вiн вiдсмикнув ногу i цього разу таки досяг мети – в головi в Семена загудiло вiд потужного удару, яким його нагородив Пилипенко.

– Не болить? – не приховуючи глуму, запитав Микита, коли Паливода пiднявся.

– А мало б? – Семен посмiхнувся й собi, пiсля чого пiшов у рiшучий наступ.

Хвилин за п’ять все було закiнчено, а Микита полетiв на землю з не менш жалюгiдним виглядом, анiж щойно Паливода. Потiм ще раз i ще. Нарештi, добряче спiтнiвши й захекавшись, бiйцi почали втрачати темп. Паливода вирiшив, що настав час зупиняти поединок.

– Досить, – мовив вiн так спокiйно, нiби щойно не пропустив удар у вухо, навзаем нагородивши Пилипенка двома стусанами в груди i одним у щелепу. – Добре. На кулаки майстерно б’ешся.

Вони повертались до куреня, збиваючи носами чобiт з трави ранкову росу.

– Можливо, пора й шаблею оволодiти? – поглянув Семен на Пилипенка, вирiшивши продовжити давно розпочату розмову.

Микита у вiдповiдь лише замотав головою:

– Е нi, ясний пане. То не мое. Я людина з книжкою, не вояк.

Семен не здивувався. Подорожуючи удвох з Микитою степами надднiпрянськоi Украiни й Диким Полем, вiн намагався привити тому вмiння постояти за себе за допомогою зброi. Зрештою, такою була необхiднiсть непевного часу. Адже зустрiч з татарським загоном або ватагою мiсцевих розбiйникiв була цiлком ймовiрною, а тодi лише власна вiрна рука стане на завадi полону або смертi.

Пилипенко погоджувався з таким твердженням, але вперто вiдмовлявся навчатись фехтуванню або стрiльбi. Вiн не любив зброю, натомiсть був схиблений на магii, алхiмii, астрологii й окультизмi. Максимум, на що вiн погоджувався, це навчання бойовому гопаку, у чому робив немалi успiхи. Зрештою, Семен махнув рукою. Кожному свое.