Аптекар

Аптекар

Юрiй Павлович Винничук

Подii нового роману Юрiя Винничука «Аптекар» вiдбуваються у 1646–1648 роках спочатку у Венецiйськiй республiцi, а далi – у Львовi. Історичне тло умiло використане для захопливоi гри в дiйсне-недiйсне, де персонажi iсторичнi сусiдять з вигаданими, а iхнi складнi стосунки формуються у любовнi трикутники. Фантазiйнi описи звучать як реальнi, авторська вигадка вiдходить на другий план, змушуючи читача вiрити у свiт, витканий зi сну. Проза Ю. Винничука – це завжди iнтригуюча оповiдь завдяки бурхливiй уявi майстра вишуканих стилiзацiй.

Автор знову дивуе тим, що новий роман, який поеднуе у собi метафоричнiсть i гострий сюжет, не схожий на жоден попереднiй. Хоча окремi натяки й алюзii еднають його з «Тангом смертi».

Юрiй Павлович Винничук

Аптекар

«У цьому мiстi, як i у Венецii, стало звичним зустрiчати на ринку людей з усiх краiн свiту у власному вбраннi… Мiсто вiддалене вiд моря на понад сто миль. Але коли побачиш, як на Ринку при бочках мальвазii[1 - Мальвазiя – вино з однойменного винограду, що росте на Середземномор’i.

] вируе натовп критян, туркiв, грекiв, iталiйцiв, зодягнених так, мовби щойно зiйшли з корабля, то здаеться, що тут порт вiдразу за брамою мiста».

    Мартин Груневег (1562 – пiсля 1606), нiмецький купець i мандрiвник.

Вступ

Вона бiжить лiсом, чорним i непривiтним, ковзаючи у своiх легеньких чобiтках та зашпортуючись за хмиз i корiння, ожина шарпае стегна, гiлки висмикують волосся, а вона бiжить i дослухаеться до переслiдувачiв.

Темнi розчухранi ялицi тягнуть до неi свое галуззя, дорогу перепинае камiння, заросле слизьким мохом, а то й цiлi скелi, з яких вистромлюються чорнi руки i хапають ii за плечi, зловiсний шепiт обволiкуе з усiх бокiв. Здаеться, усе для неi в цьому лiсi вороже, нема жодноi можливостi сховатися – бодай якоiсь нори чи печери, де можна зачаiтися, i щоб нiхто, окрiм неi, не мiг туди проникнути. Хочеться перетворитися на вивiрку. Страх б’еться в ii грудях, сльози заливають очi, вона вiдчувае, що задихаеться.

– Не хочу, не хочу, – шепоче вона i бiжить, а над головою зриваються розлюченi птахи i крають повiтря крильми. Вона розумiе, що це кiнець, iй не вдасться врятуватися, але надiя ще жеврiе. Голоси переслiдувачiв зливаються з шумом дерев, трiскотом гiлок, голосним тупотом i брязкотом зброi. Вона бiжить у них на очах i чуе iхнiй регiт. Для них це звичайне полювання. Вони ii не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають.