Ги-ги-и

– Дивися, щоб головний не помiтив, – усмiхнеться старша сестра до санiтарочки Олi i вiдiмкне дверi.

Ми будемо йти повiльно, дуже повiльно, адже я за рiк i ходити вiдвик. Санiтарочка Оля триматиме мене попiд руку i приказуватиме:

– Обережно, ямка… обережно, горбик…

Там, в глибинi саду, за густими кущами я усмiхнуся санiтарочцi Олi, вiзьму ii обома руками за горло. Шийка у неi тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, i тiло ii, маленьке i тендiтне, повисне менi на руках.

Може, я поцiлую ii на прощання, а може, нi.

Хутенько перевдягнуся i, зiп’явшись на розлогу липу, опинюся на мурi. Прощальний погляд на дiм вар’ятiв i – вiтай мене, воле!

А поки що – зима. Я чемно жую свою кашу, а коли санiтарочка Оля питае про добавку, я спритно лизькаю ii долоню й кажу:

– Ги-ги-и!

1978

Кульпаркiв, або Ги-ги-и-2

1

Якщо вам нiколи не доводилося бувати в лiкарнi для божевiльних на Кульпарковi, ви не можете вважати, що знаете Львiв. Бо Львiв – то не тiльки Кайзервальд, Личакiв, Кривчицi, Погулянка, Замарстинiв, Клепарiв, Голоско.

Це ще й Кульпаркiв. І якими ж мали бути львiвськi язики, що зумiли перемолоти давню назву цiеi мiсцини Гольдбергоф на… Кульпаркiв!

Коли я починаю замислюватися, чому санаторiй для вар’ятiв ще з 1875 року збудували саме тут, а не на Клепаровi, де заклад для людей без одноi клепки був би якраз на мiсцi, то все ж таки бачу глибоку у всьому цьому закономiрнiсть. Уже сам Пауль Гольдберг, який 1425 року заснував це поселення, мав щось у головi не в порядку поскладано.

Але, що цiкаво, ознаки свого божевiлля вiн став проявляти саме з тiеi пори, коли тут поселився. А спричинилися до цього величнi дубовi лiси, звiдки цiлими днями линуло меланхолiйне кування зозуль. Хтось би його сприйняв так само байдуже, як i цокання дзигаря, але пан Гольдберг чомусь у тiм куваннi почав уловлювати якiсь дивнi сигнали. Азбуки Морзе тодi ще не iснувало, але вже давньоегипетськi в’язнi знали азбуку перестукування. Тому пан Гольдберг узяв чистий папiр i почав старанно записувати кожне «ку-ку».

Стос паперiв iз записами невпинно рiс, а пан Гольдберг уже не встигав iх розшифровувати. Врештi змусив своiх слуг займатися кодуванням сигналiв, а сам присвятився лише тлумаченню. Як на те, дурнi слуги не могли збагнути своеi iсторичноi мiсii i виконували повиннiсть недбало. Пан Гольдберг вiдразу помiтив, що розшифрованi тексти втрачають свою залiзну логiку, i одного дня порозганяв усю службу. Дружина з дiтьми самi втекли.