Ги-ги-и

А щоби тая перина не сповзла, i нашi дiдуньо, не дай Боже, не застудилися, ми з матiнкою сiли зверху.

Небiжчик i кавкнути не змiг, бо наша матiнка була вже на ту пору дебеленькою жiночкою i хоч мала гузно в добрих два обiйми, то все ж, певно, iй холерно дiдова голiвка намуляла, а особливо довгий з горбиком нiс.

Ото як дiдуньо, царство iм небесне, гегнули, то зосталися ми на бобах. Патент на безгучне проникання в курники втратив свою актуальнiсть вiд часу, як його авторство стало вiдоме всiм, кого вiн обслуговував.

То й не диво, що наша матiнка якось i каже:

– Ну, ви вже повиростали, пора й за дiло братися. Бо я не збираюся дармоiдiв тримати.

А що це святiсiнька правда, ми на дiдуньовi переконалися, i щоб убезпечити себе вiд рiзних несподiванок, на якi наша мама була дуже спритна, удалися до цiлком пристойного дiла: де що не так, або ж не там, де треба, лежало, вiдразу волокли у хату.

Малий Макс був на диво кебетним хлопчиною, але занадто вже верескливим. Якось менi той вереск так допiк, що я не втерпiв:

– Цить, – кажу, – а то вухо вiдрiжу!

Куди там – не перестае.

Я свого братчика дуже любив, але обiцянки треба дотримувати. От я беру ножика, чирк-чирк – i вуха нема.

Макс умить занiмiв; де й сльози подiлися. То капотiло, як з ринви, а то мов корова злизала. Дивиться на мене вибалушеними очима, аж рот роззявив, а з вуха тихо-тихенько – дзюрр та дзюрр.

– Дурню! – не витримав я. – Ти хоч би долонею прикрив!

А вiн анi мур-мур.

Стоiть як вкопаний. Чи довго б це тяглося, але виходить мама i питае:

– Що таке сталося, що вiн вже не плаче? То верещав, як недорiзаний, а то замовк i нi шелесть. Що ти йому зробив?

– Та нiчого. Ото тiко вухо вiдчикрижив, бо занадто вже вiн заходився.

– А ти ж хоч помив йому вухо перед тим, як вiдчикрижити?

– Нi, а що?

– А те, що мiг iнфекцiю занести. Господи, що менi з вами робити? Нiколи в старших не спитаються, самi все вирiшують. Ходи, Максе, в хату. Залiплю тобi рану тiстом.

Чи ти ба, як воно юшить! Хоч би долонею прикрив чи що, а то вилупило баньки, як жабеня!

Те вухо я сховав у сiрникове пуделочко, вимостивши його ватою, i Макс уже з ним не розлучався, його вухо набавом стало предметом заздрощiв усiх вуличних хлопчакiв, ба навiть iз передмiстя приходила дiтвора, щоб хоч одним оком глянути. А Макс iз гордiстю показував свое вухо i пояснював:

– Це Влодзьо менi втяв, коли я кричав, як недорiзаний.