Місце для дракона

Мусив пiти звiдси переможцем, адже це я цар природи, а не вiн! Як же вiн смiе мене упослiджувати цiею жахливою своею стiйкiстю, скидати мене iз моеi вершини, займати мiсце, яке судилося менi од вiкiв? Тепер уже не лють, а кров далеких пращурiв замайорiла i залопотiла прапорами, i тодi з таким запалом, наче знищую все зло i всю несправедливiсть свiту, з запалом людини, на яку, власне, й покладено було оцю благородну мiсiю, вiрячи, що за спиною моею усе людство, – натиснув на цингель.

Очi зайця спалахнули, але не помiтив я в них уже подиву, удар вiдкинув його i повалив на бiк, розiрвавши пульсуючi груди.

Палицею пiдсунув його ближче, взяв за вуха i витяг з кущiв. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвiчi важчий вiд зайця такоi ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сiрiти, мряка поволi сповзала в долину, i радiсно приймала ii папороть.

Почував себе легко й пiднесено, наче щойно скинув з плечей неймовiрний тягар.

Але тут почув у травi писк, миттю нахилився i побачив мале зайченя, воно зiщулилось i припало до землi. Менi щастить, усмiхнувся я, малий буде дуже втiшений. Схопив зайченя за шкурку i, посадивши до кашкета, понiс додому.

Вже зовсiм смеркло, коли я вибрався з долини. Настрiй такий, наче пiсля щойно виграноi битви. Йшов узвозом i насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сидiло в кашкетi притуленому до грудей.

І тут я почув, що хтось iде за мною, розрiзнив навiть скрадливi кроки.

Рвучко озирнувся – якась тiнь чи то справдi майнула на дорозi, чи тiльки здалось… Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пройняв мене незрозумiлий страх, i вуха заворушилися, мов у зайця.

Рушив майже пiдбiгцем, зашпортуючись на камiнцях i вибоiнах, а що дорога вела вгору, то хутко засапався i таки мусив сповiльнити ходу. Позаду серед шурхоту кущiв, хворобливого порипування грабiв виразно вчувалися кроки, ось невiдомий наступив на галузку, i вона сухо хруснула.

Я знову спинився, майже фiзично вiдчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нiчого бiльше не почув i не побачив нiчого пiдозрiлого.

Треба йти, ну iх до бiса, цi галюцинацii… Що вище пiдiймався, а горби вздовж шляху нижчали й нижчали, то все збiльшувалася сила вiтру, вiн скуйовдив менi волосся, i воно тепер стирчало в рiзнi боки, вiд чого тiнь моеi голови скидалася на буряк з гичкою.