Сестри крові

В погоню за ними вислано було iншi три галери, переслiдування тривало з вечора аж до ранку наступного дня i ще кiлька годин. «Та, на щастя, не без Божого втручання пiднялася велика й страшна буря з вихорами, дощем i громом, так що тi галери мусили повернути до Мiтилени, занехавши погоню. А втiкачi, незважаючи на бурю, плили далi. Незабаром потому звiявся сприятливий для них вiтер, дуючи у спину (це було ще одне свiдчення Божоi ласки). Через п’ятнадцять днiв, добувши свiжоi води на островi, що здавна зветься Строфадес, неподалiк Занте, i залишивши там пожертву в 200 реалiв ченцям монастиря грецькоi вiри, щасливо дiсталися до Мессiни.

7 грудня 1627 року вони на запрошення неаполiтанського вiце-короля приiхали до Палермо. Тут, вважаючи негiдним торгувати людьми, навiть поганськоi вiри, пам’ятаючи, що й самi визволилися, не втративши жодного зi своiх, розкували й випустили на волю двадцять двох туркiв, якi теж вiдбували покарання на галерах. Так само вчинили й з Рахмет, дружиною кадiя Юсуфа, який лишився у Мiтиленi, хоча могли б одержати за неi чималий викуп.

Виявили вони також бiля неi чотирьох вродливих невiльниць-християнок, що прислужували iй кiлька рокiв, – Ганну, Катерину, двох Маргарит i одну панночку на iм’я Катерина, яку вiдiслано було до Александрii на продаж. Цю останню пошлюбив Марко, якого було вибрано капiтаном, а решту – взяли замiж старшини.

На честь перемоги над турками та на пошану Святоi Дiви Розалii, заступницi Сицилii, козаки поставили галеру як пам’ятник, на скелю, а частину вiйськовоi здобичi пожертвували на побудову каплицi Святоi Розалii.

Вiце-король хотiв iм подарувати пiвтори тисячi реалiв, однак вони вiдмовилися iх прийняти, але прийняли натомiсть два кораблi – бригантину й тартану, якими вирушили до Неаполя, а звiдти – до Рима, куди й прибули 16 лютого 1628 року в товариствi 30 старшин i п’ятьох жiнок. Там вони поклали до нiг Святого Отця Урбана Восьмого розкiшну велику хоругву з бiлого едвабу, на якiй дуже гарно було вигаптувано чотири турецькi мiсяцi, оздобленi арабським письмом. Подарували також великого позолоченого лiхтаря. Потiм занесли iншi хоругви по рiзних костелах у Римi».

Цiкаво, подумалося менi, невже вiн з тих пiр цiлих двадцять рокiв плавае на пiратському кораблi? Либонь, фортуна йому сприяе. Наступного дня я знову прийшла до шинку. Марко стрiв мене вдоволеною усмiшкою.

– Ну що? Надумався? – Я кивнула. – Тодi сiдай коло мене.