Сестри крові

Коли святотатська рука вирве сесю рослину з рiдноi луки, огрiтоi сонцем, i перенесе деiнде – рослина забирае з собою рiдне повiтря i екстракт запахiв рiдноi землi. Vesicaria – без барви й запаху. Хто з’iсть листок – вважае себе за найбiльшу красу в свiтi. Еringium – повзае по землi; доста iно комусь торкнути ногою, то ся закохае. Сафо дiткнула – i мусiла гасити свiй полумiнь у морi».

– Ей, та що, ви цiлу книжку збираетеся нам читати? – перебив ii Франц.

– Цiхо будь. До потрiбноi рослини мусимо дiйти за порядком, не перескакуючи через iншi.

Такий припис. Аж ось i воно: «Еуфорбiя фебролиста чи то пак один iз видiв молочаю. Хто вип’е тоi води, де купала ростина своi квiти, альбо даст тобi тую воду дiвчина прекрасна, як ранок, чи стара, як свiт, чарiвниця – будеш шалено в нiй закоханий, до безумства, до страти вiри й чести…»

Стара пiдвелася i зашарудiла полотняними мiшечками з зiллям, знайшла потрiбний i вийняла з нього засушену жовту квiтку та подала Рутi.

– Зануриш ii у воду на нiч, а вранцi даси напитися йому.

Потiм простягнула Францу бляшане пуделочко.

– Масть трохи присохла, то потримай ii у теплi, щоб розм’якла.

Рута переповiла Вiвдi прохання бургомiстра. Стара трохи повагалася, але врештi погодилася i пообiцяла зiбрати чарiвниць на оборону Львова. Вiдтак Рута попросила Вiвдю згадати той випадок, коли дiвчина кинула немовля у рiчку, а ii за те стратили.

– Авжеж, пам’ятаю, – покивала головою стара. – Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.

Пiзня осiнь того року була вiтряна й холодна, тумани ледь не щодня заволiкували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такi шаленi танцi, що дерева трiщали й ламалися, а молодшi пригиналися до самоi землi.

Навiть пташки не вiдважувалися ночувати на гiллi, звiрi ховалися в непролазнi гущавини, i горе тому подорожньому, що, заки сутiнки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов iз пекла в супроводi своiх численних слуг i пробуе утвердити царство свое на землi. Зграi грабiжникiв висiялися по лiсах i яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожнiх, деколи розiбраних до нитки, перекинутi вози й берлини. Люди боялися пiзнiми вечорами носа висунути за дверi.

Саме такоi лихоi пори незадовго до сутiнок верталася додому Вiвдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнiлi й безлистi кущi бузини, з яких ще подекуди звисали китицi ягiд, що iх не встигли видзьобати пташки.