Сестри крові

Колишнiй будинок, що нiчим особливим не вирiзнявся, перетворився на кам’яницю з трикутними фронтонами, прикрашеними з бокiв рiзьбленими квiтами, гiрляндами, вежами, шпилями й статуями, з кованими залiзними гратами й балюстрадами, що оточували терасу зi столом i лавами, де господарi, мабуть, любили вiдпочити ввечерi за келихом. Я з цiкавiстю зиркнула убiк подвiр’я. Там не було нiкого. Я постояла хвильку й рушила далi, коли почула, що мене покликали. З вiкна визирала та сама панна з великими красивими очима, з пристрасними вустами й буйним хвилястим волоссям попелястоi барви.

– О, я вас знаю, – махала вона рукою, – ви навiть не уявляете, як я вам вдячна.

– За що? – здивувалася я.

– А от зайдiть на хвильку… зайдiть… це не те, що ви думаете…

Вона вийшла з кам’яницi, взяла мене за руку, запровадила до вiтальнi й ледь не силомiць посадила на канапу та гукнула служницi, щоб принесла глiнтвейну. Я була настiльки здивована, що й не опиралася.

– Ви ж, либонь, замерзли… – пояснила вона, пiдкидаючи до коминка дрова.

Я роззиралася по вiтальнi, обшитiй деревом i з вiтражами на вiкнах. На столi стояли двi великi порцеляновi вази з квiтами, на кроснах спочивало гаптування, видно, господиня щойно вiд нього вiдiрвалася. Я почувалася нiяково, але й господиня, вочевидь, губилася в думках i саме намагалася iх зiбрати докупи, коли я ii випередила:

– За що ви менi можете бути вдячною, коли ми перекинулися тiльки кiлькома словами?

– А власне! Власне! – пожвавилася вона, наче чекаючи саме на це запитання.

– Чи пригадуете, що ви менi тодi сказали? Я пам’ятаю дослiвно: «У вас в очах надто багато смутку. Як i в моiх. Обидва наших смутки, з’еднавшись, не принесуть нам утiхи». Цими словами ви перевернули мою душу.

Служниця подала порцеляновi келихи й налила паруючого вина з гвоздиками, цитриною i цинамоном. Я надпила, далi не розумiючи, чого вiд мене хочуть, а жiнка, яка назвалася Гертрудою, продовжила:

– Я мушу вам сказати, що два мiсяцi перед тим, як ми з вами побачилися вперше, я овдовiла.

Чоловiк мене залишив з боргами. Прожили ми з ним зовсiм мало, що й дiтей не встигли завести, а тi три кораблi, якi вiн винаймав для своiх торгових справ, пропали, захопленi пiратами. Його серце цього не витримало. Я була в розпачi. Я хотiла пiти за ним услiд. Я годинами сидiла й дивилася в одну точку й зважувала свою долю. Врештi вирiшила: все, що в мене е, – моя врода.