Сестри крові

Погода була прохолодна, сiявся дрiбний снiжок i вiдразу ж танув, я прогулювалася вузенькими покрученими вуличками Гданська, кутаючись у плащ, який менi подарував капiтан. Менi здавалося, що я безвiльна лялька в руках моеi примхливоi Долi, бо не можу опиратися iй, вiтер пiдхопив мене, як билинку, i несе навмання. Я почала роздумувати над тим, чи не варто осiсти в якомусь лазаретi й зайнятися медициною? Але як тодi побороти своi сни, в яких я чую брязкiт шабель, заклики до атаки, свист стрiл i куль, стогони поранених? Лягаючи спати й заплющивши очi, я уявляю себе одним iз оборонцiв невiдомого менi мiста, яке штурмують вороги.

Я вигадую рiзнi механiчнi прилади для вiдбивання атаки, штудернi[3 - Штудерний – вишуканий, майстерний.] скорострiли, метальнi камiння i вогню, роблю вилазки на чолi чоти смiливцiв, ми прориваемося до намету iхнього воеводи й вбиваемо, як Мiлош Обiлiч на Косовiм полi султана Мурада. О, я цю старовинну гравюру обожнювала, розглядала найдрiбнiшi деталi, уявляла себе на мiсцi Мiлоша, шукала рiзнi способи порятунку пiсля вдалого замаху або спосiб убивства не кинджалом, а з арбалета. І це теж е елементом тих моiх фантазiй перед сном, без яких мене сон не здолае. Як менi позбутися цього? Як помiняти сни? Як стишити звуки бою, що бринять час вiд часу у вухах?

Несподiвано я побачила компанiю морцiв з нашого корабля, що веселою гурмою прямували кудись уздовж набережноi. Я рушила за ними й побачила, що вони ввалилися до шинку «Пiд здохлим крабом». Менi здалося, що мiй гнiтючий настрiй там скорше розвiеться.

В шинку було гамiрно, п’янi крики пiратiв i морцiв сплiталися з жiночими зойками та смiхом, гуркотiли костi по столах, дзвенiли кубки, в повiтрi висiли дим з люльок, барвиста корабельна лайка й запах перегару. Чудове мiсце для того, щоб забутися. Я роззирнулася, до кого б пiдсiсти, бо морцi з нашого корабля набридли менi, як вiвсянка, i раптом побачила бравого молодця з дивовижною зачiскою – оселедцем, закрученим за вухо. Спочатку не повiрила своiм очам i подумала – може, хiнчик[4 - Хiнчик – китаець. ]? Тi теж носять косу, але не закручують за вухо. Та й не виглядав вiн на хiнчика. Мав рокiв пiд п’ятдесят, вольове обличчя з орлиним носом, у вусi сережку, а в зубах люльку на довгому цибуху. На люльцi був вирiзьблений такий самий козарлюга, як i той, що сидiв за столом. Невже й справдi козак? Звiдки вiн тут узявся? Коли ж я нарештi призвичаiлася до гамору й стала розрiзняти окремi слова, то вловила чимало украiнських i польських.