Вікна застиглого часу

Отже, вона жива? – мало не скрикнув я. І менi вже хочеться кинутися до них iз обiймами… А сходи, виходить, збрехали? Навiщо?

– …але навiть якщо вас трое, то…

Раптом вiн мов шаблею:

– Нас не трое!

А тодi встае з лiжка, заточуючись. Вiн iз зусиллям примушуе себе стояти, хоч це йому й нелегко. Я мимоволi задкую до стiни.

– І не четверо, i не п’ятеро, i не десятеро!

Плюе менi тими словами в обличчя, i вони розтiкаються по менi, хляпають на пiдлогу i там перетворюються на бiлу слизь.

Я кидаю погляд на дзеркало i не бачу там цього чоловiка, хоч воно й висить за його плечима.

– Чого ви вiд нас хочете? Ви з…

– Нi, я не з мiлiцii… І не з… Я з газовоi контори.

– Чого ж ви тодi…

– Я ж кажу: мiй товариш…

– То неправда! Чого вам треба?!

Його надтрiснутий голос рветься в сухiй горлянцi, вiн змахуе руками, тодi хапаеться за серце i важко, жадiбно ловить ротом повiтря. Жiнка спиняе його руки – заспокойся заспокойся заспокойся… ойся…

– Хай скаже, чого йому треба!

– Вiн скаже, вiн скаже…

І ii теж не видно у дзеркалi.

Там взагалi нiчого не видно. Може, вони не iснують насправдi?

– Послухайте, може, вас немае? Може, вас i не було нiколи?!

Спочатку жiнка тiльки мовчки дивиться на мене, а далi повертае голову до свого чоловiка i, наче домовившись iз ним наперед, починають обступати мене iз шаленим смiхом, розчепiривши руки. Роблять це непоквапно, вiдсiкаючи мене вiд дверей, наче збираються пiймати курку.

Я гарячково обзираюся по кiмнатi в надii схопити якусь замашненьку рiч, бо я зовсiм не боюся цих старих, я впевнений, що легко дам iм раду… Хоча… хоча в цього чоловiка до бiса жилавi руки…

– Ілаялi! – кричу я зненацька. І це iм’я, яким я нагородив маленьку дiвчинку, лунае, наче закляття, зрештою, таким воно i е.

Старi вiдскакують вiд мене, наче пожаленi. Жiнка затуляе рукою рота, i я бачу, як ii очi бiльшають, бiльшають, а в чоловiка трясуться руки, вiн робить неабияке зусилля, щоб втримати рiвновагу.

Моi руки безсило опадають, олiвець глухо вдаряеться об пiдлогу i котиться жiнцi пiд ноги, вона вiдступае, а записник, наче голуб, змахуе сторiнками-крилами i летить-летить…

– Ілаялi! Менi потрiбна Ілаялi!

– Проведи його по сходах, щоб не впав, – каже чоловiк.

– Але менi потрiбна Ілаялi!

– …бо там темно…

Жiнка йде до дверей, насторожено вичiкуе.