Золоті копита

Там ще поодинокi магнати не зреклися дiдiвськоi вiри, плекали старожитнi звичаi та покрiплювали i монетою, i хлiбом вчених мужiв, вправних будiвничих, рiзб'ярiв та малярiв i друкарiв книжок слов'янських. Ну й, звичайно, ми так гадаемо, що Рутенiя сягала туди, де православний хлiбороб сiяв гречку, жито та пшеницю, а його жiнка варила борщ, вареники та галушки. Рутенiя була скрiзь, де пекли найсмачнiшу в свiтi ковбасу i де вмiли робити найсмачнiше в свiтi сало з найсмачнiшою шкоринкою.

Тепер у тебе, любий читачу, немае нiяких сумнiвiв що до того, де знаходилась Рутенiя.

І тому ми почнемо оповiдь про одну пригоду, що сталася в Рутенii у неймовiрнiм столiттi. Одного спекотного дня. Завжди в цей час налiтали людолови з проклятого Криму. Чекали, коли почнуться жнива. А де женцям сховатись в чистiм полi? Хiба встигнеш добiгти до гаю чи байраку, коли вже побачиш ординського пса? Вiн на конi, у нього тугий лук i каленi стрiли, та ще й аркан – зашморг на твою шию. А в тебе в руках лише серп. Хiба дотягнешся до нього?.

.

Вже й час жнив настав того лiта, та люди не виходили на лани. Бо пiшла чутка, що бачили десь неподалiк татарських кiнних розвiдникiв. Але й сигнальних вогнiв нiхто не палив, не було видно димiв вiд пожеж удень чи заграв уночi.

Врожай достиг багатющий. Важенне колосся просто ламало стебло. Почало сипатись зерно. На лани чорними хмарами спадали птахи. Не витримала хлiборобська душа. Поспiшили в поле всi, хто тiльки мiг, рятувати небачений врожай.

Першого дня стояли на високих грудах дозорцi, i другого дня пильнували, i третiй день додивлялись на всi боки.

На четвертий день мусили пiти дозорцi на пiдмогу женцям. Бо в женцiв руки млiли вiд напруги i серце заходилось вiд поспiху – зерно сипалось i сипалось на незжатих нивах.

От тодi, коли сонце злетiло найвище, коли поморенi люди збирались на обiд, чорною марою з балок виринули татари.

Чоловiкiв кого стрiлою поклали, кому шаблюкою голову стяли, кого просто кiньми потолочили.

Жiноцтво, безборонне, зморене i оголомшене жахом, поборкали арканами чи похапали руками.

Пов'язали руки сировицею, погнали до знаних ординських шляхiв.

Поспiшали татари, тому й добивали тих, хто занепадав силами. Боялись ординцi вiдплати, бо таки в цю землю вони далеко залiзли. Дiтей цього разу не хапали – кололи дардами та сiкли шаблями. І чоловiкiв наказав iхнiй ватаг не ловити…

Щоб забезпечитись вiд погонi та помсти – праворуч i лiворуч висилав татарин стрiльцiв-пiдпалювачiв.