Золоті копита

А вiд спогадiв про те, як вони вперше пiсля морського розбою зустрiлись у веселiм кварталi – дар ель-кихабi… До речi, солонину i сухарi вiн таки тодi знайшов. В однiй каютi на кормi. Дим вже заливав каюту. Вона стояла бiля нього i здивовано споглядала, як вiн з превеликою насолодою трiскав стару солонину i прiлi сухарi. Зрештою вона не витримала i спитала.

– Ти таемний?..

Щось його за язик потягло i вiн вiдповiв, навмання бовкнувши:

– Я чародiй у вiйнi.

– От добре! Я так i знала, що ти чарiвник! Тодi обiцяй менi – ти продаси мене в дар-ель-кихаб!.

.

– Як хочеш… А ти краще мене розмовляеш арабською…

– Дурницi. Скоро i ти навчишся. Ти розумний!..

«Якого чорта я оце все згадую? Здурiти можна!.. Та менi ж треба проскочити через Оджаи шайтан – Жаровню шайтана! А я тут розлiгся i ii соромiцькi танцi споглядаю! Вставай!» – Наказав собi. Але, як пiдслухала його думку, чорна чаклунка подала голос.

– Я теж пила сонне зiлля. Менi треба було вгамувати хiть i не лiзти до тебе. А тобi треба було будь-що добре виспатись перед походом.

Караван приречено. Ти маеш врятуватись. Ти встанеш i нап'ешся верблюдячого кисляку. Вiн пiд корзиною для фiнiкiв. Я приготувала три очеретяних колiнця. Якщо сили тобi не зрадять, то для покрiплення вистачить бiлоi очеретини. Якщо ослабнуть м'язи i суглоби, i ти впадеш на розпечений пiсок – заковтай зiлля з червоноi тростини! Чорну… чорну… тiльки тодi можеш розкрити, коли смерть тобi засмердить в лице i зблисне щербатим мечем перед очима. Зброя схована у щiлинi стiни… Не розплющуй, бо пропадуть всi моi чарiвнi танцi!. . Ти розплющиш очi, як на гробницi закричить самиця ререга!.. Я поцiлую тебе i пiду…

Вона нахилилась до нього, i вiн вiдчув на своему обличчi гарячi набряклi сосцi ii грудей. Вона цiлувала його пальцi. І що дивно – язик у неi був гарячий, довгий i шерхуватий, мов у теляти. «Е нi, щось тут не те!.. Це омана – у неi немае правоi цицьки!..» – Не дивись, не дивись! Я зникаю, я зникаю!.. – Ще вона щось зашамотiла, замекала дивно i за мить почулось, як дзвiнко посипались камiнцi у висохлий водовiд-сегiю.

Вiн прислухався. Повна тиша. Навiть не чути трiскоту цикад з-за муру жилого кварталу. Та ось заквилив ререг на гробницi марабута. «Все! Час настав!» – сказав вiн подумки, розплющив очi i пiдвiвся з долiвки.

Прислухався, затамувавши дихання.

Тiльки рiзкi крики самицi ререга, яка кружляла над цвинтарем.

Визирнув iз вхiдного отвору цього мертвого будинку.

Свiтло слiпить, випiкае очi.