Золоті копита

Вiдчував, що до вечора шкiра не витримае – геть пересохне, потрiскаеться, i трiщини закривавлять.

Так було до полудня. А тодi вже почало i знизу смалити його, немов в'юна на сковородi.

Вiн притишив ходу на якусь коротку мить, щоб замiнити козлинi сандалii гострокутнi на широкi (немов гусячi лапи) закругленi сандалii для ходiння по пiску. Бо, нарештi, почався чорний пiсок.

І коли вiн пройшов може з пiвмилi, вiн побачив першого висохлого негра. Вiн пройшов повз нього, не спиняючись. Вона його попередила: на чорнiм пiску, щоб не побачив – не спиняйся, iди далi! Вiн тiльки одному здивувався – висохлий негр був зовсiм голий.

Не боявся дивитись на чорний пiсок. Адже сонце вiд темного не вiдбиваеться. Але… але тiльки не тут – очi йому виiдало не блиском, а шаленим жаром, що так i струменiв вiд розпеченого пiску.

Задер голову – на срiблястому небi ререга не було.

От тiльки тепер почав розумiти назву цiеi долини – Оджаи-шайтан – Жаровня шайтана.

Хоч як важко було йому, а округлi широченнi сандалii дали полегшення його ногам. Дивна рiч – нi пити, анi iсти не хотiлось. Дратував лише пекучий бiль тонких смужок обпаленоi шкiри на лицi, на пальцях.

Вiн думав, що робити з обпеченою шкiрою, як побачив другого висохлого негра. Ледь не спинився, щоб краще роздивитись висохлого мерця. А тому, що це була чорна дитина. І знов вiн не побачив на маленькiй мумii нi слiдiв звiриних зубiв, нi пташиних дзьобiв.

Шкiра почала при найменшому руховi трiскатись i кривавити. Треба було щось робити. Довелося спинитись i зняти корзину. У торбу, поруч iз сушеною сараною, чаклунка поклала козячий рiжок з маслом. Вiдкрив чопик i обережно налив масло на суглоби пальцiв. Розтер. Змастив i перенiсся i надбрiв'я. Але полегшення тривало не дуже довго. Поки вiн пiдiйшов до наступного засохлого негритяти, масло випарилось, зникло. І знов шкiра на руках i обличчi почала загрозливо натягуватись.

Повiтря вже так розпеклось, що коливалось, як склистий дим. Все миготiло, виламувалось перед його очима. Далекi рудi гори, iх темнi шпилi вiн тепер бачив нiби крiзь струменi прозороi води.

Почало тиснути по-справжньому у скронях. За тим почалась бiда з очима – мов хто iз середини вичавлював iх гострими пазурами. Стало важко дивитись перед собою i вгору. Але вiн боявся дивитись тiльки пiд ноги, щоб не збитись зi шляху.