Полярна ніч

У селi всi, вiд малого до старого, знали, що Назiр-кiши проживе без iжi, без води, але без коня i години не протягне.

Назiр-кiши на селi був не тiльки ковалем, з чиiм би конем чого б не сталося, вели до нього: «Прошу тебе, подивися, що з нею». Назiр-кiши, вiдкривши коневi рота, спочатку оглядав його зуби, потiм, розсунувши вii, оглядав кромку ока, потiм нахилявся, заглядав пiд живiт, i тiльки пiсля цього визначав, що з ним.

З того дня, як коней зiбрали i вiдправили на забiй, старий вiдчував, що голова Гачай не проти знести його «ковальську лавку», але поки не береться за це, чи то через те, що високо цiнуе коваля, чи то просто засмучувати його не хоче.

Чекае, може, сам вiн усе зрозумiе. Однак, все розумiючи, Назiр-кiши, тим не менш, знав i те, що, незважаючи на вiк, йому важко буде залишитися без роботи, без справи своеi, от i все.

Вечорiло. Холодний осiннiй вiтер, безжально обриваючи жовте листя з дерев, розкидав iх по вулицях. У блакитнiй небеснiй порожнечi, як сон, як видiння, погойдувалась бiла хмара.

Назiр-кiши сидiв у своiй «ковальськiй лавцi». Погляд його був прикутий до неба, немов вiн боявся, що бiла хмара зникне. Тупiт, що долинав зовнi, вивiв його iз задуми. Пiднявши голову, вiн глянув у вiдкрите вiкно, на темнiючий горизонт i на втомлену худобу, яка поверталася з випасу. Потiм, пошукавши поглядом, знову знайшов шматочок хмари, на який дивився.

Вiн напружив легенi. Так затягнувся цигаркою, нiби назавжди позбавлявся ii. Димлячи цигаркою, вiн знову замислився, i, думки його йшли все глибше i в тих глибинах розмотувались, немов клубок, i вiн не мiг знайти вже анi початку iх, анi кiнця.

Нарештi, вiн важко пiдвiвся з мiсця. Знявши з вiшалки, надiв свою стару, вицвiлу куртку. Важко замкнувши дверi, попрямував до будинку.

Назiр-кiши постарiв. Але сьогоднi не старiсть турбувала його. Ця бiда вже постарiла разом з ним за довгi роки. Не думав вiн сьогоднi i про бездiтнiсть свою, бо i це горе вiн давно поховав у серцi своему, дуже давно.

Навiть рана того болю вже заросла i забулася.

Цiлий тиждень вiн нiчого не робить. Був час, дотемна не згинав вiн колiн, в день по тридцять-сорок коней пiдковував. А тепер? Хiба що проiджаючий вершник iнодi загляне до майстра за чим-небудь, та зрiдка з сусiднього села хтось навiдаеться.

… Ось ця-то печаль i з'iдала заживо старого.

В ту нiч до ранку вiн не змiг заснути, нiби на голках спав, що впивалися в його тiло. Лише пiд ранок злегка задрiмав.