На лезі радості

Десь аж за Конотопом зупинив авто i простягнув до мене руки…

На ранок ми були в Харковi, у Юрковiй квартирi, де все хизувалося великими статками. На змiну збудженню, якомусь несамовитому пiднесенню, на мене накотилася хвиля загальмованостi й дитячого страху перед скоеним. Мов то не зi мною все дiялося. Що я тут роблю?! Дарма Юрко пестив мене, пригощав найвишуканiшими ласощами. Мое серце скiмлило, як мiсячне занесене щенятко, а слiв не було зовсiм, я онiмiла. Нарештi не витримав i Юрко: «То чого ти iхала?!» Скулившись, застигла на канапi…

А перед вечором у передпокоi розпачливо закалатав дзвiнок – i до квартири ввiрвався Сашко… Схопив Юрка за сорочку, увiпхнув до кухнi.

Я, тремтячи, завмерла в куточку канапи. Спочатку з кухнi долинали рiзкi голоси, що перебивали один одного, потiм усе стихло.

Аж десь аж за годину вони вийшли, не дивлячись один на одного. Юрко зник у нетрях квартири, а Сашко пiдiйшов до мене, поклав руку на голову.

– Вставай, Лесю, поiдемо додому.

Страшнi ридання, що нiмотно душили моi груди весь час, поки вони розмовляли, прорвали немiцну дамбу з витримки та сорому й струсили все тiло вiдчаем.

– Ну годi, годi, все добре, все буде добре, – притис мою голову до своiх грудей Сашко.

Я вiдчула, як стугонить його серце, як з мого серця звалюеться тяжкий камiнь i його затоплюють тихi сльози каяття, а десь скраечку бубнявiе пагiнчик чогось бентежно-свiтлого. Пiзнiше я зрозумiла, що в тi хвилини в менi зароджувалось якесь нове почуття до чоловiка…

Зараз уже притлумилося все те, але спершу, я бачила, Сашковi було дуже боляче, а що вже попоплiткували в мiстечку… Деякий час ми навiть жили нарiзно – кожен у своiх батькiв.

Я гнала Сашка, який майже щодня з’являвся у нас, вважала себе не гiдною його кохання. Коли вже народилась Маринка i, заглядаючи в його щасливi очi, я спитала, чи вiн пробачив менi, Сашко якось кумедно скривився:

– А що вiзьмеш iз дурного рудого маляти? Коли б я тебе так не кохав… Ну та – все, забули! Назавжди.

І справдi – жодним словом за всi цi роки не нагадав. А ось свекруха й тепер на мене вовком дивиться.

За цiею згадкою я швидко промчала вулицею й завернула до вiдчиненоi хвiрточки на цвинтар – так набагато ближче до центру, i люди iнодi користуються в’юнкою стежкою, що об’еднуе два свiти. Ввечерi я нiзащо не ступила б на неi. Зараз же завзято кручу педалi – незабаром восьма, а менi ще он куди iхати, i до Славка треба завезти мамину передачу.