На лезі радості

Виiжджаю iз-за куща шипшини й швидко виляю переднiм колесом – ледь не наскочила на щось посеред стежки. Обминаючи, краем ока чiпляюсь за той предмет i, скрикнувши, миттево злiтаю з велосипеда, кидаю його у траву й розгублено зупиняюся. Чомусь починають тремтiти ноги. На стежцi лежить чорна блискуча босонiжка на шпильцi. У неi взута невеличка засмагла нога, яка – о Боже! – визирае iз-за пам’ятника… Сторожко ступаю два кроки.

Дiвчина лежить головою на кам’яному надгробку, пiдiбгавши пiд себе лiву ногу. Великi блакитнi очi осклiло дивляться в небо.

Бiляве волосся мокрою пеленою розвiялось навкруг голови, на вiях застигли росинки, лiва рука вiдкинута далеко вбiк, пальцi стискають ремiнець блискучоi чорноi сумочки, права, зiгнута в лiктi, лежить на грудях, нiби захищае iх долонею. Чомусь вiдзначаю бездоганний манiкюр i срiблястий лак на довгих овальних нiгтях.

Переборовши жах, – все ж таки я медик – обережно торкаюся тоненькоi руки. Вона холодна, мов мармур пам’ятника…

Ще раз кидаю погляд на небiжчицю.

Щось знайоме. Блакитний топик, бiла мiнi-спiдничка, тоненький золотий ланцюжок на шиi, довге бiляве волосся…

Так, це та дiвчина…

3

Вона вже сидiла у вагонi, коли я, попрощавшись iз Надею та Сергiйком, повiльно йшла проходом, шукаючи вiльного мiсця. Якраз напроти неi була порожня вся лавка, i я зручно вмостилася в куточку.

Здригнувшись i заворкотiвши, мов ситий кiт, електричка плавно рушила з мiсця, за вiкном попливли киiвськi краевиди.

За кiлька хвилин заляскали дверi, i з обох кiнцiв вагона залунало:

– Каму мароженае? Сливачнае, шакаладнае, с арехамi?…

– Пiва! Свежее пiва.

С халадiльнiка…

– Газета «Без цензури». Толька правда а наших палiтiках…

– Пiражочкi… С мясам, с капустай, с картошкай…

– Гараскопи… Каво iнтересуют гараскопи? Ат Глоби. На неделю…

За що терпiти не можу нашi потяги, так за оцей гармидер. Як же гарно в дорозi помилуватися полями й далекими перелiсками, помрiяти, заплющивши очi, подрiмати пiд ритмiчний перестук колiс, але – на тобi: пiва, гараскопи, калбаса, пiражочкi… І так цiлу дорогу.

От, скажiть менi, що воно таке? Читаю ж книги, журнали росiйською мовою – i нормально сприймаю. Та варто побути в Киевi день-другий, поштовхатися по магазинах i базарах, як кислою оскомою осiдае на серцi ота «сталiчная» мова. І вже хочеться швидше додому, аби почути рiдне слово. Хай навiть iз домiшками суржику. Славко з мене смiеться, зве нацiоналiсткою. Та й на роботi дехто.