Десята заповідь

Та чи правда це? Може, лише заспокоюе?… А якщо не виживе?… Якщо не вийде з того мороку ii ладо? Що ж вона з маленькими дiтками у чужому мiстi робити буде? Хто ii приголубить? Хто серденько зiгрiе? Хто смерiчкою карпатською назве?…

І додому повертатися несила, i тут залишатися – бiда. Яка лише лиха доля може спiткати людину! Всього лише одна мить, один-единий iмпульс злочинноi думки, один порух пальця – и весь райдужний свiт життя в одну мить перетворюеться на сiре пристанище тiней, на свiт без сонця, без зiрок високих, без бажань щастя i надiй на щасливе майбуття.

Хто? Хто той iрод проклятий, який iхню щасливу долю накрив чорним крилом смертi? Хто у зiрку iхнього життя у далекому небi влучив? Хто дiточок маленьких сиротами у свiт пустити надумав?…

Рояться й рояться у Галинiй головi думки, одна гiркiша за iншу. Стукотить у скронях застигла вiд жаху кров, любляче серце крижаним подихом обiймаючи. А сама вона сидить, не рухаючись, бiля лiжка свого судженого, з тривогою вглядаючись в обезкровлене обличчя.

Розумом вона усвiдомлюе, що у страху очi великi i що насправдi все може виявитись не таким жахливим, як малюють ii думки. Та серцем того сприймати не може. Лише ледь-ледь вгадуеться його дихання. Інодi навiть здаеться, що цi могутнi груди вже не пiдiймаються i що останнi крапельки життя невмолимо залишають його, i що нiщо вже iх, цi дорогоцiннi крапельки, не в змозi буде повернути назад.

Але й зовсiм iнше вiдчувае вона. Всiм своiм серцем вiдчувае Галя, що тiльки погляд ii люблячих очей, ii власна енергiя життя, вся сила ii любовi передаються через цей погляд тiлу коханого, i що вiн обов’язково виживе. І знову буде щасливим iхне життя, а чорна тiнь бiди назавжди зникне у невiдомостi. От, тiльки б iй очi не закрити! Тiльки б не перервати цей промiнчик надii, що струменить iз найпотаемнiших глибин ii люблячого серця i пробивае собi шлях крiзь морок забуття до серця коханого.

А як гарно у iхньому життi все складалося! Згадуеться й згадуеться той зимовий день, коли весела ватага студентiв зайшла на iхне подвiр’я, i тато погодився iх заночувати. Вiдразу ж упав у очi Галi молодий, ставний парубок. Тенькнуло серденько вiд першого подиху ще не зрозумiлого кохання. Та й вiн сам, ii Василько, здавалось тодi, не зводив очей зi стрункоi чарiвницi-горянки. Навiть снiг тiеi зими iй здавався гарячим. Усi люди були на диво привiтними.