У сутінках часу

Але повiтряна стихiя й далi продовжувала тремтiти i переливатися, i наче невеличкi хвильки весь час прокочувались по нiй, постiйно видозмiнюючи цю нетривку субстанцiю.

Я був просто зачарований побаченим. Настiльки зачарований, що забув про все на свiтi.

Тим часом повiтря передi мною знову почало змiнюватись, забарвлюючись у рiзнi тони зеленого кольору. І якщо ранiше ця дивовижа трималася над фарватером рiчечки, метрiв за п’ять вiд берега, то тепер вона поступово почала насуватися просто на мене.

Не буду хвалитися i переконувати вас у тому, що я зовсiм не злякався.

Швидше за все, це було б неправдою. Але тодi всi моi вiдчуття були наче паралiзованi. Я тупо споглядав це незрозумiле менi явище, i спостерiгав за ним наче збоку. Нiби це не зi мною трапилось, а вичитано з якоiсь химерноi книжки.

Мабуть, саме тому i присутнiсть стороннього я помiтив далеко не вiдразу. Вiн нiби вийшов iз цього марева i так само мовчки почав розглядати мене.

Зелена завiса над рiчкою тим часом почала розповзатися i поволi зникати.

Як останнi клоччя туману пiд подувом вiтру. Поступово ця незрозумiла зелень осiла на воду. Течiя рiчки пiдхопила ii i понесла кудись, розчиняючи у прозорих хвилях i засмоктуючи у глибину, таким чином знищуючи останнi слiди цього незрозумiлого для мене явища.

Та далеко не все розчинилося у повiтрi. Не все було змито течiею рiчки. Наче якийсь невiдомий фантом, дивовижна, химерна iстота так i залишилася стояти передi мною. Ще й так впевнено стояла, нiби вона не з повiтря виникла, а була iз справжньоi плотi i кровi.

Як i все живе на Землi! Мабуть, що й вiн (вона чи воно?) був здивований не менше за мене. Витрiщивши на мене своi очi-тарiлки, вiн, не рухаючись, безсоромно розглядав мене. Наче якусь iнфузорiю пiд мiкроскопом.

Мое внутрiшне зацiпенiння поступово почало кудись вiдступати i якiсь вiдблиски думок замерехтiли у моiй головi. Звичайно, тодi я того ще не усвiдомив, але тепер менi здаеться, що всi тi думки виникли якось самi по собi. Нiби це не я сам думав, а хтось зовсiм iнший, невiдомий менi, зовсiм стороння людина, проганяв нейронами мого мозку титри якогось дивовижного фiльму.

Переважна бiльшiсть iз вас, швидше за все, подумае, що наклюкався, мовляв, рибачок з пляшки, та й тихенько поiхав у свiт галюникiв, коли сонечко лiтне у тiм’ячко вдарило. От i верзе казна-що та голову людям морочить. Якщо ви так дiйсно подумали, то я й ображатися не буду. Можливо, що я й сам, на вашому мiсцi, теж до такого висновку дiйшов би.